Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

А пообік дороги, наче зеленаві простирадла, позапинані і сповиті, стояли, стрічаючи подорожніх у духмяному плодоноссі, сади Молдови, і кували козакам довгі щасливі літа зозулі.

Знав уже беглер-бей, князь і господар Молдови Базиль Лупу і про раптовий, як смерч, погром військом Богдана Хмельницького озброєних армад Калиновського, який, на вимогу зятя і дочки Радзивіллів, мав стати і «не встиг» своїми невеликими збройними силами на поміч. Знав і про невірогідний згин самого коронного гетьмана в тому бою, що підняло в його очах учасника погрому і настирливого претендента в зяті Тимоша Хмеля високо і переконливо. Отож і наказав Лупу своєму бану спішним алюром відпровадити військо аж до Берші, а сам приготувався на родинну зустріч непроханого зятя, ніби й не було анулювання торішніх заручин і наступних домов стати в поміч опанцированим лавам Калиновського. Ждучи в Ясському замчищі приходу заповзятого зятя, Лупу, згадував із гіркотою, що вже відбувалося щось подібне в Молдові ще за Штефана Третього Великого, який хотів одружитися з русинською княжною Явдохою, донькою київського князя Семена Олельковича. Згадав він і Штефана-Іштвана Першого, який дружив із Руссю-Україною. Спілкувались із Русанією і Штефан Душан та Штефан Восьмий, останній мусив прийняти іслам і віддати Молдову султанському диванові.

Думаючи отак, пригадав він і бої під Яссами з польськими набрідниками та найманцями, у яких на боці молдаван і господаря тодішнього Граціана билися турки, ногайці, буджаки, мунтяни, кримці, а найбільше — сучавські русини, кладучи свої життя в Цецорській битві. У тяжких і довгих боях був тоді взятий у полон і теперішній гетьман України Богдан Хмельницький, котрий хоче тепер стати йому сватом і побратимом. «Діла твої, Боже, незбагненні!.. Хто зна, може, Тиміш і є долею Розанди,— роздумував він, покорившись обставинам.— Чи щирі оті Бассараб і Ригор Ракоці, що так ото тягнуть за Хмельницьким? — питав себе вже вкотре. А Георгіцу і Штефан Бурдуц все ще плетуть змови в Семиградді. На кого ж розраховують?!. Шлюб скріпить і мій двір, і моє становище, бо ж наблизить русинів і до дивана нарешті»,— робить він висновок особисто для себе...

Зворушливо, тепло, палко, ніби й не було отієї відмови та скасування заручин, зустрів Лупу гостей. А хто старе пом'яне — тому око геть!.. Кукона-Катерина хліб-сіль по-русинськи на цятковано розшитому, зі строкатими півнями рушникові звеліла винести назустріч зятеві, а що вже палко та пристрасно цілувала Тимоша — от хрест святий, рідніше рідного, допустивши врешті до нього і закохану Розанду...

Пеклося, смажилося і варилося, дошивалося і прасувалося, поки Богун та Сірко розташовувалися на постій, а Лаврін Капуста, як посаджений батько, їздив із Лисовцем купувати у дарунок від гетьмана замок аж під Сучаву у супроводі полку Давида Носача. Купили вони його за якісь три доби, обладників всіляких найняли та управителя маєтку домовили — того самого, що був там до купівлі. Всі поспішали з весіллям, лише господар Молдови Лупу із усіх сил гайнив його, відтягував ту урочистість, вишукуючи всілякі причини. Не простий це крок! Не звичайний! Треба все передбачити!..

Вже благословив молодих від імені султана Магомета турецький диван, обдарувавши їх несказанно дорогими дарунками, а вслід тому — Матвій Бассараб та Ригор Ракоці, бояри-чунтули Лупу і турецькі наглядачі в Молдові, і господареві не було вже куди відкладати рокованої події...

Нарешті, на радість молодятам, вона почалася. Велася гучно, з вінчанням та молебнем у храмі Трьох Святих. І п'яних від щастя гарнюків-молодих, і приголомшену подією челядь чарувала вишукано багата готика та барокко будівель в акантах і фризах карнизів, захоплювали ікони в дорогих окладах і парсуни господаря Лупу, його дружини Кукони-Катерини, їхніх синів Йони і Степаниці та самої Розанди, що красувалася між решти...

Оздоби храму горіли в дорогих венеціанських свічадах, палали опалами, а парсуни господарів підіймали княжий рід у свідомості челяді до надлюдської божественності. Серед тієї розкоші вибарвлювалася й червоно-вишнева очільниця-бената, парчево-гризетова гальонка на голівці Розанди, вцяцькована дорогоцінним камінням і облямована хутром та галунами. Сережки-кульчики на підвісках, гравіровані золотими трояндами у кілька ярусів, спадали аж до її плечей.

На ній була білопінно-голубувата, блакитноакварельна шовкова сукня, перетята зеленою бкрайкою, смугасто-оранжеві ходові виступці-пантофлі, також у галунах і опаловім камінні, що ледь виднілись із-під сукні... Не шкодував тепер Тиміш за покійною Василиною. Небо і земля між ними!..

Не лише ошатнена в герасівки-стрічки челядь захоплювалася молодою, а й сам Тиміш Хмель чарувався судженою. Чарував і сам — особливо дівчат та жіноцтво, бо хоч був зодягнений скромніше, як личило тоді воїнові-козакові, та за вродою не поступався обраниці. Приваблював вороним вусом і пишним оселедцем на чисто виголеній голові, як море, широкими штаньми, багато вишитою перкалевою сорочкою з вигаптуваною верхостьобом манишкою, масивною золотою сергою в правому вусі і м'якими чобітьми, пошитими та вмережаними в два кольори.

Тиміш дивився на Розанду-дружину, хоч і намагався приховати захоплення від присутніх, як на Джоконду, парсуну якої бачив і в султанськім посаді, і в замку хама кримського, коли ще був там аманатом-закладником. Розанда різнилася від отієї Джоконди хіба лише дитинячністю в погляді, витаючи при ньому, бажаному їй і судженому, десь в емпіреях ісламського неба.

Було йому, Тимошеві, і в церкві-храмі як у живій казці. Адже бачив отаку незбагненну розкіш і багатство вперше. І музику органноклавесинну отут уперше почув! Які то божественні міхи її видихували!.. Для нього, за вихованням козака-лицаря й аскета, все те було раєм!..

«Недарма так хвалив батькові Розанду отой мніх, Павло Алепський, супроводжуючи отця-патріарха по Україні!.. Присяйбіг, недарма!»

Іван Сірко, що, як і інші