Читати книгу - "Жінка в пісках"

Чоловік біг.

Будинки із кволим світлом ламп у вікнах утворювали на його шляху плетиво проходів і перешкод. Вітер з шумом вривався у здавлене горло й приносив із собою смак теплуватої іржі... Почалася відчайдушна азартна гра на тонкому склі, прогнутому настільки, що в будь-яку мить могло тріснути. Напевне, селяни з бригади, що перевозила пісок, уже вийшли з домівок, але ще не встигли добратися до узбережжя. В усякому разі, досі він не чув несамовитого гуркоту «пікапа» з його несамовитим двоциліндровим мотором, який звичайно ще за кілометр сповіщав про своє наближення. Становище було препогане.

Зненацька з темряви вискочило щось чорне. Судячи з гучного хекання, то був досить великий пес. Однак, мабуть, його не вчили нападати, бо, перед тим як уп’ястися зубами в ногу, він зробив помилку — гавкнув. Ножиці на кінці розкрученої мотузки влучили у щось тверде — пес жалібно заскавулів і знову розтанув у сутінках. На щастя, тільки розірвав штанину. Щоправда, при цьому чоловік утратив рівновагу й покотився на землю, але негайно зірвався на ноги й побіг далі.

Собак було кілька — п’ятеро чи шестеро. Охолоджені невдачею свого товариша, вони кружляли навколо, грізно гавкаючи, і вичікували слушної нагоди. Здоровенний рудий пес із хижки, мабуть, підбурював їх іззаду. Розмахуючи кінцем мотузки над головою, чоловік захищався нею. Відганяючи собак зліва і справа, він перестрибнув через купу черепашок на пустирі, пробіг між двома тинами, перетнув дворик, устелений соломою, і нарешті вибрався на широку вулицю. Ще трохи — й буде за селом.

Та саме тоді з неглибокого придорожнього рову вигулькнуло двоє дітей — начебто брат і сестра. Чоловік їх помітив, але надто пізно. Щосили смикнув мотузку до себе, щоб ножиці не зачепили їх. Однак усі троє покотилися клубком у рів. На дні щось хруснуло — мабуть, дерев’яний риштак. Діти зняли крик...

Хай йому біс! Чого вони так голосно верещать?.. Розштовхнувши їх, чоловік підвівся і завмер: світло трьох електричних ліхтариків перепинило йому дорогу.

Водночас забамкав дзвін. Діти плакали... Собаки гавкали... За кожним ударом дзвону його серце стискалося. Мороз пішов поза спиною. Видно, один ліхтарик був з пересувним рефлектором — його світло на мить м’якшало, то знову кололо очі, мов розжарена голка.

Що йому робити? Кинутись у лобову атаку й одіпхнути їх ногами?.. Якби обійшов цю перешкоду, був би скоро на краю села... Каятиметься згодом чи ні — все залежить від цієї хвилини... Треба спішити! Якщо не скористається нею тепер, згодом не зможе... Нема надії, що трапиться інша така нагода!

Поки він роздумував, ліхтарики оточили його з обох боків і почали наближатися. Чоловік стиснув мотузку міцніше й напружив ноги, але все ще вагався. Між ліхтариками з’явилися людські постаті. На узбіччі маячіло щось темне, схоже на яму — напевне, триколісний «пікап». Навіть якщо він проб’ється, його наздоженуть і схоплять. Ззаду діти перестали хлипати й побігли — було чути тупіт їхніх ніг. І саме в цю мить у його голові сяйнула думка: от би схопити дітей і захиститися ними, як щитом! Зробити їх заложниками і тим самим не підпустити селян до себе!.. Та як тільки він обернувся, щоб їх затримати, побачив ще більше ліхтариків. Дорога була перерізана!

Чоловік сахнувся і щодуху побіг назад — тим же шляхом, який щойно привів його сюди. Рішення було майже інстинктивне: сподівався добратись до відноги мису й перетнути її. Селяни закричали і кинулися навздогін. Його коліна підгиналися — наче вивихнув суглоби. Втішало одне: він зумів їх перехитрити й одірвався на достатню відстань, що міг іноді оглядатись.

Цікаво, скільки пробіг?.. Позаду лишилося кілька дюн із їхніми підйомами й спусками, та чим більше старався, тим глибше відчував — як у кошмарному сні — марність своїх зусиль. Проте міркувати над тим, наскільки розумно використовує свої сили, не мав часу. На язиці прилипло щось схоже на мед, змішаний з кров’ю. Чоловік хотів сплюнути, однак не зміг. Довелося вигрібати клубок пальцем.

Дзвін усе ще бив на сполох, але звіддалік і все рідше. Віддалився і настирливий собачий гавкіт. Чути було тільки його власне дихання, схоже на шурхіт напилка по металу. Три ліхтарики гойдалися позаду, як і раніше, розтягнувшись ланцюжком на незмінній відстані від нього. І переслідувачам, і втікачеві було однаково важко. Мабуть, далі все залежатиме від його витривалості. Та це не втішало. Може, від довгого перенапруження в його свідомості раптом щось порушилось, підкралася слабість — хотілося якнайшвидше впасти на землю, щоб усьому настав кінець. Небезпечний симптом... Добре, що він хоч усвідомлює цю загрозу...

В черевиках було повно піску. Заболіли кінчики пальців. Чоловік озирнувся — переслідувачі відстали трохи праворуч на сімдесят-вісімдесят метрів. Чого вони звернули вбік? Може, захотіли уникнути пагорбів, тому так і вийшло? Напевне, теж втомилися?.. Кажуть, переслідувач швидше виснажується... Чоловік роззувся і побіг босий. Запхнув черевики за пояс, коли побачив, що в кишенях вони заважатимуть. Відчув себе краще й одним духом подолав досить крутий схил. Якщо й далі йому щаститиме, то, може, вдасться збити їх зі сліду...