Читати книгу - "Жінка в пісках"

він подолав лише половину дороги. Ні, тут щось не те... Перед ним було рівне узвишшя... Але куди ділися вогні — його орієнтир?.. Розгублений чоловік пішов далі... Гребінь цієї дюни начебто досить високий. Та чого не видно світла?.. Від зловісного передчуття в нього підкосилися ноги. Може, його власна необачність була причиною помилки? Недовго думаючи, він навмання сповз униз крутим схилом і опинився в довгій улоговині. Не тільки глибокій, але й широкій. На її дні піщані хвилі перетинали одна одну і збивали його з пантелику — не дозволяли зорієнтуватись. І все-таки чоловік не розумів, чому не видно світла. Якщо й відхилився від правильного напрямку, то щонайбільше на півкілометра в один чи в другий бік. Збився з дороги, але не на багато... Його весь час тягло взяти ліворуч — мабуть, тому, що остерігався села, і водночас вважав, що треба перебороти страх і звернути праворуч, ближче до вогнів... Незабаром розвіється імла й покажуться зірки. Було б найкраще вибратися на який-небудь пагорб і оглянутися навколо...

Та все ж незрозуміло... Зовсім незрозуміло, чому жінка так міцно прив’язана до тієї пекельної ріки... Адже любов до рідної землі й почуття обов’язку набирають вартості лише тоді, коли разом з ними втрачається щось інше... А що могла втратити вона?

Радіоприймач і дзеркало... радіоприймач і дзеркало...

Звичайно, він вишле їй того радіоприймача... Та чи не виявиться, що в кінцевому рахунку вона втратила більше, ніж придбала? Наприклад, улюблену церемонію купання. Вона обов’язково залишала частину води, призначену для прання білизни, щоб його обмити. Хлюпала воду йому між ноги і корчилася від сміху — начебто це її купали. Більше не матиме нагоди, щоб так сміятися.

О, не треба себе обманювати! Адже від самого початку між ними не було нічого, схожого на угоду. А коли так, то нема чого говорити й про її порушення. До речі, він теж дещо втратив. Скажімо, дешеве саке, що його постачали їм раз на тиждень, із запахом гноївки... Її напружені, мускулисті стегна з напнутими жилами... відчуття сорому, коли відривала з його шкіри чорний, як спалена гума, пісок... І її сором’язливий усміх, завдяки якому все це здавалося ще більше непристойним... Коли додати сюди ще багато іншого, то вийде, що він зазнав чимало втрат. Неймовірно, але факт. Чоловік схильний надавати більшого значення дрібницям, аніж жінка.

Згадавши, як обходилися з ним селяни, чоловік подумав, що йому завдано непоправної шкоди. Йшлося не про те, щоб звести рахунки з однією людиною, а з цілим селом. Прийде час, і він помститься їм як слід... Тільки от не знає, як завдати найдошкульнішого удару... Спочатку його уявою заволоділа думка про те, щоб село пустити з димом, або отруїти воду в криниці, або заманити своїх кривдників у пастку і поскидати в яму. Та от зараз, коли треба було діяти, йому не хотілось і згадувати про такий по-дитячому наївний задум. Зрештою, одна людина може вчинити небагато. Виходить, лишається одне: поскаржитися владі. Тільки от що його тривожило: чи юридичні органи зрозуміють, яку жорстоку кривду йому заподіяли?.. І чоловік вирішив передусім повідомити про свої поневіряння в префектурне управління поліції.

Ага, нарешті ще одне... Стривай! Що за шум?.. Уже перестав. Невже причулося? Все-таки куди поділися вогні? Хоч би якою нерівною була місцевість, неймовірно, щоб сталося таке диво. Щоправда, можна собі уявити, що повернув занадто вліво й зайшов далеко в бік мису, а високий гребінь якоїсь дюни заслонив йому село... Не треба гаяти часу... Чоловік вирішив змінити напрям руху й піти направо.

І нарешті ще одне: нехай не забуває, що не змогла дати ясної відповіді на його питання. Тоді два дні підряд лив дощ. У негоду обвали сильнішали, зате в повітрі носилося менше піску. Першого дня вони трохи перепрацювали, а тому на другий день почувалися набагато вільнішими. Скориставшись довгожданим відпочинком, чоловік надумав розпитати жінку про все до кінця. Хотів дізнатися, що затримувало її в тій проклятій ямі. Випитував терпеливо, ніби здирав струпи зі шкіри. Сам дивувався з власної настирливості. Спочатку вона радісно купалася гола під дощем, а згодом, загнана в глухий кут його запитанням, розплакалася. Потім, однак, призналася, що не може залишити кісток покійного чоловіка й дочки, яких піщана буря засипала разом із курником. Ну що ж, таке пояснення його задовольняло. Звучало настільки правдиво, що він почав розуміти, чому досі вона уникала про це розмови. Зрештою, чоловік таки їй повірив і вирішив урвати годинку від сну на пошуки останків її рідних.

Протягом двох днів копав там, де вона показала, але не знайшов ні кісток, ні навіть решток курника. Тоді жінка повела його на інше місце. Однак і цього разу ні на що не наткнувся. Так повторювалось і потім. Цілих дев’ять днів марно розкопував пісок у п’ятьох різних місцях, аж поки жінка знову мало не розплакалась і почала виправдовуватися. Мовляв, може, під безперервним напором піску перемістилася хата або й сама яма. Тоді і курник, і кістки могли опинитися під товстою піщаною стіною, що відділяла їхній двір від сусідського; не виключено також, що їх треба шукати у сусідів. Теоретично це було можливо, але її нещасний, принижений вираз обличчя явно видавав, що не хотіла брехати і водночас від самого початку не збиралася показувати справжнє місце загибелі. Одне слово, ті кістки були для неї тільки відмовкою. Він уже не мав сили гніватися на неї. Вирішив більше не дошукуватися, хто кому чим зобов’язаний. Здається, і вона з цим погоджувалася.

Що це?.. Чоловік злякано впав обличчям на землю. Все сталося так раптово, що відразу нічого не зрозумів. Перед ним несподівано показалося село!.. Отже, він піднявся на вершину найближчої дюни. Поле зору розширилось, і він побачив, що опинився в самому селі... Ще не встиг оцінити свого становища, як під тином розлючено загавкав собака. За ним другий, третій, четвертий — гавкіт наростав,