Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

дурнем. Глупота оточена нестерпним себелюбством, улесливістю, тотальним забуттям, заспокійливими лінощами, розкішною насолодою, безумними мареннями, галасливим бенкетом і непробудним сном. Вона — мов спрагла популярності Істина, яка водночас не прагне бути відкритою. Це свобода, що здатна сама себе ув’язнити. Морія знімає одні обмеження, але може накласти ще гірші. Продаючи одну істину за власне благополуччя та репутацію, ми здобуваємо зовсім іншу, можливо, навіть непотрібну й тяжку.

Свята Глупота — це правда життя. Воно прісне, коли її нема, і безумне, коли її забагато. Кожен прагне мудрості, та ще треба пошукати того, хто волів би кровно побрататися з Глупотою. Бо це ж вона точить флюїди непривабливості, аби не звабити, але якщо причаровує, то позбавляє усілякої опіки. Якщо мудрість приватна й усамітнена, то глупство вимагає публічності. Його не доведеться шукати — воно на кожному кроці. Жертовні церемонії на честь Морії відправляються щомиті без усілякого усвідомлення. Що й казати, навіть найвитонченіша мудрість шукає глупоти. Вона вимагає не тільки застережень, але й грайливої нестриманості, а тим часом стає здобиччю розуму, піддається нерозсудливості вчених, але служить і тим, хто утримується від зловживання ділами науки.

Глупота поблажлива й милостива. Замість використаної можливості вона запропонує іншу, позбавить горя та полегшить втрату, лікуючи забуттям. «Блазневі легше дивитися в очі смерті», — промовляє Глупота. Бояться лише безуму, а дурня шанують, мов божественного медіума. Дурень не збреше й нічого не ускладнить. Його простота — не убога спрощеність. Дурнева правда не зранить серця.

У глупстві криються два шаленства. Перше — кипить мстивим запалом, лякаючи душу гнівливими фуріями. Друге — схоже на приємну помилку розуму, здатну звільнити душу. Щасливим стає той, хто уподібнюється Морії, чиє глупство є шаленством на межі. Він заглядає в безодню, а не летить в її лячну порожнину. Провокаційні промови Глупоти не мають меж. Проте нікому не можна забувати міру й межу, а тому вона мовить: «Будьте здорові, аплодуйте, живіть, пийте, славні причетники таїнств Морії»[117].

Донкіхотство

Услід за бучним банкетом Глупоти розгляньмо тріумфальне шаленство. Тут ми не спіткаємо безумство як злостиве покарання чи катартичне долання тягарів, що виринають із коловороту долі. У чому ж отоді полягає цей безум, що судився новому ренесансному культурному героєві?

Передовсім треба згадати «героїчний ентузіазм» великого Ноланця — Джордано Бруно. Його відданість живій ідеї змушувала одних уважати його за божевільного, а інших захоплюватися його войовничим шалом філософа. Бруно вчив, що існує кілька типів ентузіастів: ті, що виявляють нерозумний порив, схожий на здичавіння; і такі, що перебувають у божественному відчуженні. У другому випадку маємо справу з іншою подвійністю: ситуацією повної залежності від Божого Духу, який веде людину, та моментом внутрішнього покликання до справедливості й істини, здатного запалити світло розуму самого дієвця[118].

Дещо подібне можна угледіти в бучливому пафосі «шалено-мудрого» лицаря Дон Кіхота Ламанчського й у відкритті «донкіхотської ситуації». Сюжет роману про Дон Кіхота та його головна ідея будуються на яскравому контрасті: це пара «шалених» мандрівників (Дон Кіхот і Санчо Панса), котрі протистоять розсудливому, але пасивному оточенню. Трагікомічна ситуація, яку змальовує Міґель де Сервантес, має подвійне нашарування сміху. Це не тільки висміювання лицарського роману й силкувань нерозсудливого героя змінити світ засобами безглуздя, це ще й нагода покепкувати з Дон Кіхота.

Сміх над Лицарем Сумного Образу є наругою над високим і благородним у людині, над вічною активністю людської свідомості, над лицарським натхненням і можливістю втручання в хід життя, коли одухотворена особа втрачає почуття дійсності. Та головний мотив роману — це уявне припущення того, що той сміх звучить ніби за згоди самого вигадливого ідальго.

Сервантес, хай навіть і несвідомо, відкрив для нас іншого Дон Кіхота. Його герой починає жити власним життям, і у нас не виникає сумнівів з приводу справжності його існування. Адже саме він, незважаючи на незаперечну реальність та стіну раціональних доводів, вчиняє згідно зі своїми переконаннями — боронить свою віру. Натомість реальна пересічна людина, підкорена повсякденній застиглості, видається несправжньою.

Для нас Дон Кіхот уподібнюється деміургу, що здатний творити світи. Тільки незвичність і неоднозначність цих світів змушує нас, як читачів і критиків, вважати його божевільним. «Його уява була наповнена всім тим, — пише Сервантес, — про що він читав у книжках: чаклунством, розбратом, битвами, викликами на поєдинок, пораненнями, освідченнями в коханні, любовними походеньками, сердечними муками і різною неможливою нісенітницею; й до того міцно засіла у нього в голові думка, нібито все це нагромадження чудернацьких небилиць — істинна правда, що для нього в цілому світі не було вже нічого більш достовірного» [ч. І, глава 1]

Але виявляється, що божевілля Дон Кіхота вплітається в якусь складну комбінацію уявлень, дивну гру, злу витівку. Цього могло б і не статися, якби автор на початку роману не назвав свого героя шаленцем. Та попри такий детермінізм, Дон Кіхот сам руйнує жорсткі умови, в яких йому довелося опинитися, а Сервантес, відповідно, втрапляє в деяку залежність від хитромудрого шаленця. Згадаймо лишень ту обставину, про яку говорить Борхес, аналізуючи роман: коли священик і цирульник переглядають бібліотеку Дон Кіхота, читач помічає в ній книгу, написану Сервантесом. Тобто цирульник і священик можуть натрапити на том, який ми зараз читаємо. Виходить, що сам Дон Кіхот «вживлює» свого автора у витворений