Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

не погоджується з його осудом багатьох форм егоїзму і гріха. Читаючи «Похвалу Глупоті» Еразма, доводиться дивуватись не лише веселому виправданню шаленства, а особливості місця, яке воно посіло. Варто пам’ятати, що міські видовища пізнього Середньовіччя (карнавальні «ходіння дурнів» на чолі з Татусем-Дурнем і Безглуздою Матінкою) породили девіз цієї доби: «Число дурнів незліченне».

У французьких «соті» («бешкетуваннях», від sot — «дурень»), голландських фарсах (латинське farta — «начинка») чи німецьких «фастнахтшпілях» (німецьке Fastnachtspiel — «маснична гра») панувала богиня Глупота зі своїми пажами: дурнем і його побратимом шарлатаном[115]. Вони в численній компанії дурнів, вбраних у костюми строкатих кольорів (червоний — мужність; жовтий — веселість; зелений — оновлення) з ослячими вухами (ознака сексуальної хтивості) на капюшонах (іноді лисячі або телячі хвости), при брязкоті дзвоників (символ множинності смислу — сигнал попередження, клич до поклоніння чи свята, атрибут, який чіпляли на шию худоби), які звисають з одягу, виконують акробатичні номери й виголошують сатиричні каламбури. Клаптики, з яких шили вбрання, мали символізувати хаос, підкреслюючи виверти дурня. Блазень тримав коротку палицю, на кінці якої висіла маленька голова дурня чи маріонетки. Це був комічний скіпетр, на який чіпляли сечовий міхур свині, що виконував роль пародійного фалоса. Його іноді використовували для нанесення іншим ударів заради сміху.

Сюжети постановок, як правило, були такі: чоловік і жінка сваряться, торговці з покупцями обманюють один одного, ледачі студенти натужно вивчають латину, солдати похваляються, священики спокушають жінок тощо. Персонажі, анонімні чи алегоричні, уособлювали вади або соціальні типи. Часто вони потрапляли в неоднозначні ситуації, котрі нагадують сучасний театр абсурду. Як-не-як дурість є темою і фарсів, і соті. Персонажі —рогоносці, наївні службовці, сварливі жінки, ролі яких виконують здебільшого непрофесійні актори. Головна мета на сцені — виявлення та висміювання безумства світу. Чимало середньовічних театралізованих видовищ були поставлені просто на вулиці: на ринковій площі або на підвищенні (поміст, підпертий бочками). На подіумі чіпляли завісу замість тла, туди піднімалися актори, що були по той бік сцени. До XVI століття всі ролі грали чоловіки. На сцені відтворювали сувору ієрархічну структура реального суспільства, втім, перевернутого догори дриґом.

Вільною від моралізації Бранта була й німецька життєрадісна народна книга «Тіль Ойленшпіґель», герой якої, прийнявши образ дурника, кепкує над усіма верствами суспільства. Удавана нерозумність Ойленшпіґеля оголює загальну дурість, що панує над життям.

У романі священика і лікаря Франсуа Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель» мудрість теж одягнена в блазнівське убрання. Скажімо про це детальніше. Персонажі Рабле та чимало їхніх дій — запозичені з популярних легенд, особливо з «Великих хронік». Зокрема, епізод про те, як Мерлін покликав Ґарґантюа допомогти королю Артуру. Несамохіть Ґарґантюа руйнує Арденський ліс, випиває молоко від тисячі корів і затоплює власним сечовипусканням Париж заради сміху. Рабле вправно переробив ці матеріали. Після історій про Ґарґантюа він розповідає про подвиги його сина Пантаґрюеля, якому його друг Панурґ дораджує з різних юридичних, медичних, філософських і теологічних питань. За порадою блазня Трибуле, пантаґрюелісти вирушають за вирішенням усіх своїх сумнівів до провидця Божественної Пляшки. За словами Пантаґрюеля, дурень почасти й розумного навчить. Дорогою персонажі Рабле взаємодіють із соціальними, політичними, культурними та інтелектуальними інституціями свого часу, а також з дурнями, шахраями, лицемірними ченцями, недоумкуватими педантами, божевільними правителями та іншими. Все це супроводжується нескінченними каламбурами, двозначностями, постійною грою слів.

Сміх у Рабле асоціюється з непристойністю, тілесними функціями, грубою поведінкою, що регулюється суспільством. А його сатира спрямована проти тих, хто видає себе за вчену людину: це філософи, богослови, політики, лікарі, юристи, священнослужителі. Панурґ видасться типовим дурнем і проблемною фігурою, бо виявляє схильність до чаклунства та женоненависництва, водночас не цураючись звичайнісінького обману, словесного крутійства і шахрайства[116].

Мудреця в трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір» теж персоніфікує блазень, а головний герой прозріває лише тоді, коли сам впадає в шаленство. У романі Міґеля де Сервантеса взірці старого суспільства й мудрість гуманізму вигадливо сплітаються в голові напівбожевільного ідальго. Такими є приклади мудрого безумства.

Відповідно, з королівських висот промовляє й Глупота Еразма. Морія (грецьке μωρία — «глупота») пародіює софістику схоластичних аргументацій. Справді, безглуздя панує над минулим і майбутнім, а сучасне життя — справжній ярмарок дурних. Але природа і розум, щоби розкритися сповна, мусять напнути на себе блазнівський ковпак. Отже, шаленство провадить владу над життям, виказує свою первісність. Таким чином, усі форми людських зв’язків, хоч це й не так помітно, завдячують глупоті. Вона є основою таланту, адже розкриває незнані можливості людини, що видаються дивними через свою неусталеність.

До того ж Морія — це Природа, якій немає потреби доводити свою правоту. Вона видається дивною і страшною, адже не є передбачувана. Завдяки хмільній і веселій грі Глупоти народжуються на світ люди («дурне діло — нехитре»). Не важко помітити, що Шаленість існує для блага роду людського. Без неї жоден зв’язок не був би приємним і міцним. Ніхто не може обійтися без неї, та ніхто й не визнає, що послуговується її щедротами.

Значна кількість людей «заражена» глупством і носить його в собі. Та не кожний знає, що робити з ним. Бо ж справжнє глупство — це дар, а не мета. Вічна божественність Глупоти відкриває незвідані глибини неможливого. Глупота — безпосередня шукачка правди, але не тому, що прагне відвертості. Вона сама її втілює, сочить невпинний струмінь свободи помислу. Глупство не обтяжене мудруванням, воно — проста мудрість, хоч і непомітна.

Та ніхто не хоче вступити до володіння Глупоти самочинно. Мало хто відважиться на те, щоб назватися