Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Граючи тоді вчотирьох, ми не могли сфальшивити в жодній ноті. Здавалося, все життя ми лише чекали, коли зустрінемо одне одного й створимо геть нове звучання, що змінить увесь перебіг музичної історії. То було збіса приголомшливо, от як це було.

Ми тоді вже подружилися, сміялися, жартували. Зависали разом, кепкували одне з одного. Я була частиною всього цього. Досі я такого не відчувала. Я була частиною чогось прекрасного.

Це Ней домовилася про наш перший виступ, вона обробляла й обходжувала того хлопця, у якого в пабі була зала для виступів, поки він не сказав, що ми можемо зіграти, але платити він не збирається. Нам було пофіг. Нам було навіть байдуже, чи хтось прийде. Важило тільки одне слово – концерт. Наш перший справжній концерт.

Коли ми почали, у кімнаті було порожньо. З освітлення лише дві лампочки, що звисали зі стелі. Усе це не мало значення, бо то був наш перший концерт. Чорт, як же ми грали! Нас ніхто не слухав, але ми цього навіть не помітили.

Ми помічали тільки одне одного. Наші погляди зустрічалися, ноги стукали в такт, тіла погойдувалися, губи ворушилися. У мене ще не було сексу, але певною мірою це було навіть краще – між нами чотирма був такий сильний зв’язок, що ми відчували серцебиття одне одного.

А потім із бару до зали почали перетікати люди, і на п’ятій пісні вже зібрався натовп, і раптом стало так спекотно, що піт скрапував із нас дощовими краплями. Ми зіграли всі свої пісні, а потім всі кавери, які тільки змогли пригадати, і наприкінці юрба їла з наших рук, благаючи зіграти ще. О, це найкращий з усіх наркотиків.

Зрештою, власник відімкнув нам струм, а натовп кричав і гудів, вимагаючи співати на біс. То було чарівно. У коридорі я допивала великими ковтками півлітра води, коли Роуз вийшла з туалету.

– Офігенно граєш, – сказала вона, схопивши мене й поцілувавши в зімкнені губи. – Обожнюю тебе, Редлі.

І я ще довго стояла там сама, намагаючись збагнути, що відбувається. Моє серце так калатає від виступу чи від її цілунку? В будь-якому разі мене трясло й лихоманило від адреналіну, і я знала, що загубилась. Що для неї мене не існує – я зрозуміла це в один момент. Що в найближчому майбутньому я кохатиму дівчину, яка ніколи не відчуватиме до мене того самого. Коли відвідувачі пішли, ми завантажували мою установку до фургона приятеля Роуз, аж тут вийшов власник пабу, підкурюючи цигарку.

– Можете знову виступити, – сказав він.

– Якщо ви нам заплатите, – відповіла Наомі.

– Полтос, – буркнув він.

Ми почувалися мільйонерами.

Не пам’ятаю, що було після того, як Роуз сказала мені, що не цілує дівчат, пам’ятаю тільки її обличчя, і вираз на ньому був протилежним до любові. Я пам’ятаю, як вийшла з її будинку, хоч не пам’ятаю, як взувалася та збирала речі. Я пам’ятаю, як прохолода вечора торкалася моїх гарячих щік і як я бігла вулицею, майже безшумно торкаючись землі підошвами кед. Я не пам’ятаю, як дісталася додому, не пам’ятаю нічого аж до цього моменту, коли опинилася перед дзеркалом.

У тієї мене, що стоїть зараз тут, сильні, але не накачані руки, плаский живіт, прихований під широкою сорочкою, яка прикриває також і маленькі груди.

А за спиною стоїть інша я – нещасна дівчина, якою я могла бути. Вона скрізь ходить за мною назирці, мій власний, мій особистий привид.

Уперше я зазираю через плече на відображення, іншій собі у вічі. У неї довге волосся, яке вона щодня випрямляє, губи підфарбовано саме так, як і належить у цьому віці, персиковою помадою, бо це пасує до кольору її шкіри. Вона одна з тих дівчат, які подобаються всім, тому що вона не надто вродлива й не надто гучна, вона ідеальна ліпша подружка, добре вчиться і завжди вчасно виконує домашку. В неї все нормально в школі та все нормально в житті, і якщо хлопці звертають на неї увагу, вона вдає, що схвильована. І, можливо, якщо вона носитиме ті короткі суконьки й ботильйончики на підборах, уже невдовзі в неї з’явиться хлопець, бо хоч вона й руда, але симпатична, з тонкими рисами обличчя й великими зеленими очима. Зовні ця дівчинка саме така, якою і личить бути шістнадцятирічній.

І мама так нею пишається.

Але всередині тій дівчинці хочеться плакати щомиті. Усередині вона кричить і не може виборсатися. Усередині вона розгублена й самотня та втомлена, вона так втомилася вдавати, вдавати когось іншого так боляче, що вона не знає, чи не зупиниться її серце від такого болю.

Поки я приводила свою зовнішність у відповідність до внутрішнього, я не дивилася в дзеркала.

Але тепер я змушую себе подивитися.

Я змушую себе побачити, яка я є: виголені скроні, рудий вибух волосся, пасма якого падають мені на очі. Кутасте обличчя й гарні зелені очі.

Тепер я дивлюся в дзеркало й бачу себе, і нарешті це збігається з тим, яка я всередині.

Я не бачу дивачки, не бачу лесбійки, не бачу натуралки. Не бачу дівчини, яка хоче бути хлопцем.

Я бачу себе. Я та, хто я є, і я не підпадаю під жодну категорію, окрім своєї власної, і кому взагалі яка різниця? Я просто хочу бути собою.

Я думаю про Роуз, про вираз її обличчя. Я відчуваю біль тієї примарної дівчинки, яку я колись так добре знала.

Я дозволила собі закохатися в Роуз. Що збіса кепсько. Але найгірше те, що я випустила це почуття назовні в найнедоречніший момент. Роуз збиралася сказати мені щось важливе, щось значне, а я вирішила, що це все про мене, я підвела її тоді, коли їй був потрібен друг, а не коханець.

Що я в біса накоїла? Чорт. Чорт. Чорт. Що я в біса наробила? А потім я дивлюся собі у вічі, і це допомагає. Це допомагає мені виокремити себе й поспівчувати собі. Я просто зробила, як відчувала. Я проявила кохання, спрагу, бажання. От і все. Це не погано.

Не погано бути справжнім собою. І тривога ненадовго минає, і я відходжу від дзеркала, а натомість дивлюся у вікно своєї спальні на місто, де вогники мільйонів життів мерехтять аж до обрію.

Не слід впадати у відчай через проявлену сміливість, через