Читати книгу - "Вогонь до вогню"

здійсниться мрія нашого великого діда Гедимина, який прагнув відродити під рукою свого роду землю старокиївську, що сягала від Шведського моря і до Чорного. А що це нам дасть — навіть оцінити важко. Андрієві шкурки, — Володимир поглянув на князя полоцького, — навколо Шведського моря нічого не варті, а от в ромейських землях їм ціни немає. Жито та пшеницю дядька Любарта греки з руками відірвуть…

— Так, це було б чудово, — відказав Любарт. — Але чи не забув ти про існування Золотої Орди? Чи відомо тобі, що може зробити золотоординський хан, коли дізнається, що ми збираємося підняти меча супроти нащадків Чингізових?

Володимир допитливо поглянув на великого князя. Проте той підпер голову рукою і, здається, думав про щось своє. Тож по паузі київський князь знову повернувся до Любарта.

— Не забув я про Золоту Орду, княже волинський. Вона завжди була могутня не своїми незчисленними туменами, а згуртованістю. Проте сьогодні Орда, як спечена під сонцем земля, вкрилася густими тріщинами, почала розриватися на окремі улуси.

— Це тобі так здається, — вперто обстоював своє Любарт. — А хани, може, гадають інше.

— Гаразд, — згодився Володимир. — Можна припустити, що хан подніпровський повністю залежить від хана перекопського і обидва вони — від хана кримського, беклербека Мамая. Можна припустити, що хоча хан шаруканьський і намагається діяти сам, все ж він повністю залежний від золотоординського хана. Але як пояснити те, що сім років тому правобережні Ногаєвичі впень розтрощили тумени кримського та перекопського ханів і повністю відділилися від Золотої Орди? І як не дивно, Золота Орда це проковтнула. Чи не тому, що не почуває себе настільки могутньою, щоб негайно покарати непокірних за відступ і примучити їх знову під свою руку? Тож чому не припустити, що золотоординський хан скаже тільки спасибі, коли ми це зробимо за нього?

— Ну, це ти, Володко, вже занадто, — запротестував князь брянський. — Одна справа, коли хан, покаравши відступників, знову примучить їх під свою, ординську руку. І зовсім інша, коли відступники будуть примучені під руку литовську. Тут і сліпому буде ясно, що від цього виграє Литва, а не Орда.

— Так, брате, ясно, — згодився Володимир. — Але можна зробити так, щоб і вовки були ситі, і вівці цілі.

— І як же ти збираєшся це робити?

— Давай, брате, думати разом. Скажімо, нащадки Ногая вже років з десять, коли не більше, не сплачували в золотоординську казну ані шеляга. То коли ми пообіцяємо це зробити за них, гадаю, нам багато що пробачиться.

— То навіщо ж тоді йти на рать, коли знову треба платити ясир? — поцікавився князь полоцький.

— Вихід до Чорного моря і його портів того коштує, — відказав Володимир. — Крім того, я сказав «пообіцяємо». А коли відгородимося від Золотої Орди Дніпром, тоді можна й інше щось придумати.

Коріят нахилився вперед.

— У цьому щось є, — сказав він, і його сини дружно закивали головами. — Проте накручено так, що того й дивися, як би самих себе не обхитрувати. Ну, скажімо, з ким ми будемо домовлятися в Золотій Орді? Чи не трапиться так, що наших послів знову буде відшмагано нагаями, як останніх рабів? Хто з вас про це забув, тому нагадаю, що відшмагали нас тринадцять років тому.

Володимир розвів руками.

— На це питання відповісти я не можу, — визнав він. — Скажу лише, що робиться все, аби подібного не сталося. Але що саме — про це відає лише великий князь.

— Так, — Ольгерд відняв долоні від обличчя. — І князь київський вірно чинить, що ухиляється від прямої відповіді. Не тому, що він чи я не довіряємо декому вас, а тому, що береженого і Бог береже. Скажу лише, що домовлятися в Золотій Орді будемо лише з тим, кому допоможемо сісти на золотоординський стіл.

В зброярні запала мовчанка.

— Овва… — врешті видихнув Коріят. — А що — така нагода є?

— В усякому разі ми її шукаємо, — відказав великий князь і, застерігаючи, підняв руки долонями вперед. — Більше, брати та племінці, не розпитуйте нічого, бо ще невідомо, як воно вийде. Тож не будемо ділити шкуру ще не впольованого ведмедя. Спочатку подумаємо, чи по силі нам впоратися з його ведмежатами.

Ольгерд замовк. Мовчали і князі. Перші сонячні промені, пробившись крізь листя, зазирнули до зброярні і зайчиками застрибали по обличчях.

— Так, Орда завжди була могутня своїми ту менами і єдністю її мурз та ханів, — врешті порушив мовчанку великий князь. — А ще неймовірною жорстокістю. Будь-який спротив Орді неодмінно потопав у морях крові. Тож правителі великих і малих держав не дозволяють собі навіть думати про нього…

Ольгердів важкий, пронизливий погляд волхва, здається, зазирнув у душу кожного з присутніх. І схоже, знайшов там саме те, на що й сподівався, бо за мить голос великого князя зазвучав більш впевнено і спокійно.

— Так, кордони Золотої Орди нагадують міцний ланцюг, розірвати який неможливо. Проте з часом кільця його іржавіють, зв’язки слабшають, і не скористатися з цієї нагоди — то великий гріх для того, хто прагне волі і величі своїй державі. І ви, братове та князі, напевне здогадуєтеся, що перед Литвою та Руссю сьогодні є принаймні два таких кільця. Одне з них, — це орди трьох братів, нащадків войовничого хана Ногая. Інше кільце — кримська, перекопська, подніпровська та шаруканьська орди, які, власне, згодні визнати зверхність кримського хана Мамая. Про решту говорити, гадаю, немає потреби. Зауважу лише, що в столиці Золотої Орди Сараї мурзи та хани зайняті зараз тим, що проштовхують один одного на золотоординський стіл і їм нема коли думати про єдність своєї неосяжної держави.

Ольгерд прокашлявся. Клята плівка