Читати книгу - "Успішні виступи на TED"

це кепська порада. Зазвичай розуміння випереджає слова. Простіше кажучи, мозок спікера формулює думку повільніше, ніж глядач її сприймає (окрім складних пояснень, де спікер обов’язково має знизити темп). Якщо ви говорите у звичному темпі, то усе добре — це комфортно для глядача. Але якщо ви навмисно сповільнюєтеся, то запрошуєте до зали свого ворога — нетерпіння. Поки ви смакуєте тріумф на сцені, глядачі повільно вмирають від мовного голодування.

Рорі Сазерленд, який весело й натхненно торохтів 17 хвилин в темпі 180 слів на хвилину, вважає, що багатьом спікерам варто розмовляти трохи швидше:

«Є два способи втратити аудиторію, і висока швидкість зазвичай не найбільша проблема. Повільний темп набагато гірший, адже дає глядачеві можливість відволіктися. Мені трохи соромно це казати, але швидкий темп навіть може замаскувати невдалий перехід від теми до теми. Звісно ж, не треба нахабніти й сипати помилками. Але квапливе мовлення вирівнює деяку кострубатість: наприклад, якщо говорити достатньо швидко, ніхто й не помітить ваших “ем-м-м” чи “ну”».

Ні він, ні я не рекомендуємо поспішати чи нерозбірливо тарабанити. Просто говоріть у звичному темпі... але не бійтеся додати швидкості там, де потрібно. Це виглядає добре як у записі, так і наживо.

Ви здивовані? Гадали, що публічне мовлення не має нічого спільного з повсякденним?

Колись на TED спікер-новачок з Південної Азії почав промову з волання на повний голос. Я завжди підтримую різноманітність стилів, але такий виступ дуже виснажував. Я запитав, чому він так розмовляє. Хлопець трохи задумався і відповів: «У моїй культурі публічна промова означає промовляння до натовпу. А щоб тебе почули у задніх рядах, треба кричати. Але...», — він знову задумався, — «...але тут, напевно, не треба так робити. Тут є пристрій, що кричить за тебе». Він постукав по мікрофону, й усі аж лягли зі сміху.

І це доречне зауваження. Мистецтво публічних виступів виникло задовго до технічної ери. Раніше спікери, що промовляли до натовпу, мали сповільнити темп, глибоко вдихнути і вкласти у слова всі можливі емоції, додаючи театральні паузи після кожного речення. Сьогодні цей стиль називається ораторським, або ж урочистим, і він здатний дивовижним чином синхронізувати емоції та реакцію глядачів. Ораторство нині асоціюється із найвпливовішими виступами в історії, від промови Марка Антонія «Римляни, земляки й друзі» до «Свобода або смерть!» Патріка Генрі.

Однак сьогодні з урочистими промовами варто поводитись обережно. Вони можуть викликати такі емоції, як пристрасть і обурення, але не здатні передавати більш тонкі почуття. Крім того, для глядачів піднесена промова звучить ефектно протягом 15 хвилин, але виснажує вже за годину. Тож для цілоденної конференції урочистий стиль недоречний.

До того ж урочиста промова дуже повільна. Наприклад, темп промови Мартіна Лютера Кінга «Я мрію» — 100 слів на хвилину. Цей виступ був майстерно побудований і організований з певною метою. Навряд чи ваше завдання — звернутися до 200-тисячного натовпу у вирішальний історичний момент.

Технічні засоби дали змогу наблизитися до глядачів. І цю можливість варто використовувати. Засоби підсилення допомагають легше встановити зв’язок і зацікавити. Повсякденний тон мовлення навіть важливіший, якщо промову викладають в інтернет. Бо ж ви звертаєтеся до єдиного глядача. А ось ораторські промови до величезного натовпу рідко стають популярними в мережі.

Втім, тут криється пастка. Іноді на сцені спікерів охоплює ейфорія, і вони несвідомо перемикаються на ораторський стиль. Сповільнюють темп. Підвищують голос. Додають театральні паузи після кожного речення. Це псує всю промову. Ораторство — витончене мистецтво, на яке здатні лише одиниці. Його місце у церкві чи на масштабному політичному мітингу. Але якщо нагода інша, забудьте про урочистість.

Промовляйте тілом

Сер Кен Робінсон часто жартує, що професори використовують своє тіло лише як пристрій, щоб перенести голову з однієї лекції на іншу. Деякі спікери справляють таке саме враження. Тіло доправило голову на сцену — тепер воно не потрібне. Усе навіть гірше, коли нема кафедри, за якою можна швидко сховатися. Тож спікер або стоїть як солдат з руками по швах, або переминається з ноги на ногу.

Я не радитиму, як рухатися саме вам. Якщо всі поводитимуться однаково, виступи швидко набриднуть. Однак є кілька хитрощів, які допоможуть почуватися комфортніше на сцені й краще володіти залом.

Найпростіший спосіб: зупинитися на місці, рівномірно розподілити вагу тіла на обидві ноги, зручно поставити їх кілька сантиметрів одна від одної, а руками жестикулювати для підсилення своїх слів. Якщо глядачі сидять навколо сцени, іноді розвертайте корпус, щоб звертатися до всіх. Не треба постійно ходити.

Така поведінка справляє враження спокійної впевненості, і вона популярна серед більшості спікерів TED — сер Кен також є її прихильником. Головне — розслабтеся і доручіть усю роботу верхній частині тіла. Також важить правильна постава. Не сутультеся. Відкрита поза може зробити вас вразливим... але ця вразливість йде вам на користь.

Однак дехто звик ходити сценою. Це допомагає думати. Підсилює ключові моменти. Така поведінка — теж чудова стратегія, але тільки, коли хода розслаблена. Подивіться на Хуана Енрікеса або Елізабет Гілберт. На сцені вони поводяться цілком невимушено. Однак (це важливо) вони перестають ходити у найважливіших моментах промови. Цей ритм тримає всіх у тонусі. Постійний рух швидко набридає. А рух із зупинками, навпаки, активізує увагу.

Проте не треба переминатися з ноги на ногу чи хитатися вперед-назад. Багато спікерів роблять це ненавмисно. Коли ви нервуєтеся, тупцювання може зменшити дискомфорт, але для аудиторії дискомфорт лише посилюється. На репетиціях ми сотні разів радили спікерам заспокоїтися і нарешті зупинитися. Одразу зовсім інше враження.

Тож рухайтесь, якщо потрібно. Але тоді контролюйте кожен свій рух. Коли хочете наголосити на чомусь, зупиніться і впевнено зверніться до глядачів.

Існує безліч інших способів ефектної промови. Дейм[20] Стефані Ширлі обрала для свого виступу металевий стілець зі сходами: вона сіла, поставила одну ногу на сходинку й поклала записи на коліна. Усе розслаблено й невимушено. Видатний ней­ропсихолог Олівер Сакс теж виступав сидячи. А от Кліффорд Столл — повна протилежність. Він скакав по сцені як навіжений з такою завзятістю, що його промова набула зовсім нового, унікального значення.

Чітких правил теж