Читати книгу - "Сторітелінг для очей, вух і серця"

Марк Лівін

Сторітелінг для очей, вух і серця

Бачити світ навколо.

Пізнавати його небезпеки.

Дивитися крізь стіни.

Знаходити одне одного.

Ставати ближчими.

Відчувати.

У цьому призначення життя.

Слоган журналу LIFE{1} iз фільму «Таємне життя Волтера Мітті»

Вступ. Для чого людям історії

Не потрібно далеко йти, аби зрозуміти, що історії правлять світом людей. Я для цього сходив на «Книжковий Арсенал», який щовесни проводять у Києві. Там відвідав дві презентації однакових за статусом книжок, між якими була суттєва відмінність — рівень зацікавлення до розмови на сцені. У першому випадку хоч людей було і немало, але вони нудьгували: позіхали, зазирали у свої телефони, перешіптувалися чи совалися на стільцях. Зі сцени в цей момент лунали важливі, однак надто узагальнені фрази, які без детального контексту складно було зрозуміти. Мені здалося, що людині, яка їх озвучує, теж не надто цікаво. Не вистачало якогось загального фундаменту, на якому все запрацює.

У другому випадку людей було теж багато, і їх ставало дедалі більше з кожною хвилиною розмови, адже ті, хто просто проходив крізь залу, за мить вихоплювали з розмови якісь слова і врешті залишалися. Майже всі люди були зосереджені на тому, про що говорили спікери. Усе тому, що зі сцени лунали не загальні (хоч і дуже важливі) фрази, а конкретні історії про книжку і її героїв, наповнені життєвим смислом і близькі людям. Було помітно, що автору також цікаво розповідати, бо все, про що йшлося, він пережив на власному досвіді.

Можна було б сказати: «це все харизма» оповідача, але таке пояснення надто залежить від інших чинників. Наприклад, від того, чи добре людина поспала, що вона їла, про що говорила перед початком свого виступу, з яких думок складався її день, чи не було задухи в залі і таке інше. Якщо покладатися лише на харизму, можна не потрапити в ціль (я в цьому неодноразово пересвідчився на своєму гіркому досвіді). То чому людям друга презентація була значно цікавіша, ніж перша, хоча обидві книжки хороші?

Щоб пояснити це, я звернуся до «Поетики» [1] Арістотеля — одного з найперших посібників для сторітелерів. У ній є термін «анагноризм»{2}, який означає момент «упізнання», у якому слухач через знайомий йому образ переживає близькість із дією, яка відбувається. Спочатку цей прийом використовувався лише в тілесному сенсі. Наприклад, вам показують немовля зі шрамом у формі блискавки на початку фільму, а коли згодом ви бачите дорослого хлопця з цим шрамом, розумієте, що це та сама людина. Тепер цей прийом використовується і для емоційного впізнавання, ми «переживаємо» його щоразу, коли бачимо знайомий нам досвід в історії. Я недаремно виділив це слово лапками, адже, якщо його розібрати, можна побачити основу «жива» між частинками «пере» та «ння», яка ніби говорить нам, що «живий» — це той, хто перебуває всередині своїх почуттів. Саме тому ми оживаємо щоразу, як бачимо щось людське в історії. Мабуть, це і є той ключовий елемент, який відрізняє першу презентацію від другої.[2]

Історія — це найстаріша форма спілкування, у якій можна подати будь-який людський досвід, і вона має надзвичайну силу. Наведу приклад із «Гри престолів». Обережно, далі буде спойлер, тому якщо ви досі не бачили серіалу до кінця, краще пропустіть три наступні абзаци (хоча я знаю, що ви все одно прочитаєте).

В останньому епізоді серіалу, після всіх баталій, рада Вестероса вирішує, хто повинен стати королем семи королівств і посісти трон, через який усе «заварилося». Після суперечок і розмов слово взяв Тіріон Ланістер. Він вийшов і сказав:

У мене був час подумати про нашу криваву історію. Про помилки, яких ми припустилися. Що об’єднує людей? Військо, золото, стандарти? — він заперечливо похитав головою: — Історія. Немає у світі нічого могутнішого за хорошу історію. Нічого не може її зупинити, ніякий ворог її не переможе.

Зрештою вони обирають королем людину, яка, з одного боку, завоювала бездоганну репутацію й за весь час серіалу не встигла ні в що вляпатися, навіть більше, має за спиною складний драматичний досвід боротьби. З другого боку, ця людина ще й пам’ятає всю історію того світу та може у правильній послідовності її розповісти іншим. Можна сказати, що влада в цьому випадку дісталася сторітелеру. А втім це дуже співзвучно з тим, що відбувається в сучасному світі. Увагу (тобто владу) отримують ті, хто добре розповідає історії. Для прикладу просто гляньте на ютубі, як Стів Джобс презентує перший айфон — і одразу зрозумієте, чому він став легендою ще за життя.

Людям потрібні історії ще й для того, щоб пізнавати себе через досвід і називати речі зручними іменами. Доктор Норман Дойдж у вступі до книжки Джордана Пітерсона «12 правил життя» слушно зауважив: «Усі світові культури вигадували історії, щоб допомогти людям давати ради хаосу, у який ми потрапляємо з моменту народження. Цей хаос — це все, що нам невідомо, будь-яка незвідана територія, яку нам треба обійти» {3}.

Можна сказати, що історія — це скринька, у яку ми складаємо все важливе, що з нами стається. У цій книжці я розбираю свою скриньку, щоб передати вам власне розуміння сторітелінгу, яке я формував понад десять років. Перша частина стосується теорії: з чого почалася історія і як вона розвивалася. У другій частині ми з’ясуємо, що таке історія, як вона народжується та з чого складається, поговоримо про навички, які сприяють пошуку історій. У третій частині розглянемо, як писати історії. Окремими епізодами серед розділів ідуть історії журналістів, письменників, рекламістів та інших відомих людей, які я записував протягом п’яти місяців. Вони потрібні для того, щоб дати вам емоції, щоб ви в них упізнали себе й почали пригадувати власні історії.

Хочу, щоб ви також розуміли: ця книжка не навчить вас писати романи чи кіносценарії і не покаже, як вправлятися в редагуванні та скороченні слів, речень, абзаців. «Сторітелінг для очей, вух і серця» — це набір кубиків, з яких ви можете скласти історію, котру вам заманеться. Приємного конструювання!

Частина перша