Читати книгу - "Ангел пригляду"

Звали його Мишко Ковальов. Незважаючи на несолідну зовнішність, він устиг відслужити в морській розвідці, мав деякі серйозні навички і, хоча в бою сам-на-сам поступився б, напевне, капітанові Голощоку, але з п’ятьма цивільними впорався б легко. Крім того, був він людиною без страху і відважним водієм. Тому й відрядили його зустрічати таємничу делегацію, про яку сам він не знав нічого, крім того, що люди це важливі і доправити їх куди треба — кров з носа.

Утім, ці важливі люди не справили на нього особливого враження. Хіба капітан Голощок, бо хоч він і назвав його «піхотою», але з ходу вгледів у ньому такого ж, як і сам, військового, з яким навіть темним упоратися буде нелегко.

Не минуло й двадцяти хвилин, як, промчавши проспектами й поблукавши дворами, машина зупинилася перед непримітним шістнадцятиповерховим будинком, яких у спальних районах Москви натикано на кожному кроці. Один від одного вони різняться тільки номерами та назвами вулиць.

Усі п’ятеро вийшли з автівки, і блакитноокий Мишко, а з ним і капітан, не змовляючись, обвели одним швидким поглядом околиці. Навколо було спокійно, майже сонно, тільки, нервово пофиркуючи, мчали дорогою автомобілі, та сніг байдуже танув на чорному асфальті.

— У резервний офіс ідемо, — повідомив Ковальов.

На цих словах дячкові Антонію зробилося моторошно. Уява підсунула йому холодний бетонний бункер на зразок тих, де у війну ховалися Гітлер чи Сталін. Але нічого подібного не було. Резервний офіс виявився звичайною квартирою з великою вітальнею, де тривала важлива, як зрозумів старий паламар, нарада. За великим столом сиділо п’ятеро-шестеро осіб, і всім новоприбулим, крім Мишка-водія, було запропоновано посідати там само. Сів і Антоній — у далекому куточку, де, на щастя, ніхто не звернув на нього уваги. Звідти він міг все і всіх бачити, а почуте мотати на вус.

Тут, щоб уникнути непорозумінь, слід сказати одну річ, яку не кожен знає. Нині часто повторюють, що всі люди рівні і можливості в усіх теж мають бути рівними. Але ж це зовсім не так. Не можна всіх під одну мірку. Всі — це всі, а дячок Антоній — щось особливе. І якщо придивитись уважніше, відразу стане ясно, що в когось свої завдання в житті, а в старого псаломника — свої. І що ж це за такі завдання, і чим Антоній не схожий на інших людей?

Існують на світі люди гучного голосу і великих, як видається, справ. Вони все життя пнуться, вирішують, сперечаються, орудують грошима й подіями, а не знають, що Господь уже все вирішив і все записане в Книзі доль. А оскільки земне життя — лише марнота й ловіння вітру, як мудро казав єврейський цар Соломон, треба не кричати, навпаки — слухати.

Замолоду Антоній, ніде правди діти, теж бундючився, навіть підвищував голос, намагався відстояти свою правду. Але з часом раптом дещо зрозумів — замовк і став слухати. І відразу світ навколо нього змінився і дізнався він про нього щось таке, чого раніше навіть уявити не міг. Ет, люди, люди… Коли настане на землі царство небесне, люди в ньому мало говоритимуть. А то й зовсім перестануть — про що балакати, якщо все й без того зрозуміло?

Але до царства небесного, за розрахунками старого паламаря, було ще досить далеко, тож доводилося вислуховувати різні, у тому числі й вельми загадкові розмови, які вели не менш загадкові люди.

Першими привернули його увагу двоє кучерявих і чомусь дивно схожих один на одного, хоча один був вельми тілистий, а другий — високий і з веселою сивиною в коротко стрижених кучерях. Угодованого звали Дмитром, високого — Борисом.

Високий без кінця жартував, а вгодований нудьгував і косив оком у книжку, таку ж товсту, як і він сам. Захоплювався, швидко гортав сторінки, і книжка ставала все тоншою, ніби він її їв. Тільки час від часу, не відриваючись від читання, вклинювався він у спільну розмову, кидав репліки. Ніяк не можна було зрозуміти, чому він так робить: чи то не вірить в успіх, чи то просто, як Александр Македонський, робить одразу кілька справ.

Далі сидів ще один, теж дуже непростий, як відзначив Антоній. Цей був невисокий, кремезний, зі сріблястою борідкою і коротким їжачком на голові, веселий, усміхнений. На обличчя його часом насувала швидка тінь, потім воно знову прояснялось, і він вибухав радісним сміхом, смикаючи за рукав сусіда.

— Послухай, ні, послухай… — чіплявся він.

Його слухали. Хоча він говорив коротко й загадково.

— Пісок — погана заміна вівсу…

— На пейзажі не йде…

— Не плутайте гарний настрій із гарною людиною…

Антоній не розумів, але решта, мабуть, усе розуміли.

Тільки його прізвище вдалося дізнатися — Шипучин. І то лише тому, що про нього часто згадували в третій особі. І ще казали — Едик.

Бувають люди, у яких на обличчі написано: щасливчик. У таких навіть борода сивіє рівно, красиво, а не як у пересічних грішників — жмутами. Цей Шипучин, судячи з усього, із таких.

Був тут, утім, ще один бородань, але зовсім іншої якості. З вигляду геть східний, навіть борода така — чи то єврей, чи то горянин, але з сумирних. Звали його чи то Борис, чи то Григорій, з часом дячок остаточно заплутався: двоє їх, чи один, чи вже в очах двоїться? Може, тому його так звали, що один Борис уже був, і треба було якось їх розрізняти?

Хай там як, Борис-Григорій сидів окремо, незалежно, блимаючи очима крізь скельця окулярів. Кучерявий тезко все підколював його:

— Ну то що на це нам скаже великий письменник сучасності?

Тут виникла якась незручність: чолов’яга в окулярах, здається, навіть трохи образився, але виправив ситуацію Шипучин:

— Борю, про що ти? Ми всі тут так чи інакше письменники. Чи тебе вже не цікавить наша думка?

Щойно мова зайшла про письменників, товстий Дмитро відволікся від книжки, глянув із цікавістю. Але, усвідомивши, що йдеться не про нього, а взагалі, тут же знову втупився в сторінку.

Був ще й п’ятий — з вовчими очима й гострими вухами, як у старого письменника Катаєва, але з голосом високим і м’якою, але впевненою манерою говорити. Як зрозумів Антоній, саме він був господарем резервного офісу, що, втім, ніяк його не вирізняло з решти, та й ні на яке керівництво він