Читати книгу - "Ангел пригляду"

Капітан просканував краєчком ока припарковані у дворі машини, але й ті були порожні. Якщо навіть хтось дивився на них, то з будинку — з балкона або вікна.

Панотець Михайло раптом уповільнив крок, теж щось відчув.

— Стежать за нами, панотче Михайле, — неголосно мовив Голощок, не змінюючи виразу обличчя.

— Стежать, — погодився той. Вигляд при цьому в нього був анітрохи не переляканий — хіба що трохи заклопотаний.

— А хто стежить?

— Та Бог його знає,— безтурботно озвався панотець Михайло.

Ясна річ, пом’янути Бога було доречно. Але капітан не був духовною особою і не міг так беззастережно покластися на Всевишнього, як панотець Михайло або дячок Антоній. Тут треба терміново з’ясувати ситуацію, інакше навіть утечею не врятуватись. Утім, руки в капітана зв’язані — поруч Катерина, панотець Михайло і той самий дячок, хай йому грець…

Але чого це він сполохався? Поки що ж нічого не сталося, подивимося, що далі… А погляд… Може, й здалося. Якщо навіть справді за ними стежать, то навряд чи вороги нападуть просто тут, у людному місці. Люди спецслужб та інших секретних структур не люблять розголосу.

— Що будемо робити? — запитав Голощок у панотця.

Той відкрив був рот, але сказати нічого не встиг, бо немов з-під землі виріс перед ними спритний хлопчина — з тих, кого раз побачиш, а потім нізащо не згадаєш. Середнього зросту, статури теж середньої, скоріше миршавої, ніс чи то кирпатий, чи то булькатий — не розбереш, блакитні пронизливі очі, що ж до віку… чи то сімнадцять, чи то всі тридцять.

— Чого тобі, хлопче? — напружився капітан, обмацав очима парубка: вигляд нічого не означає, головне — вишкіл. Щоб уколоти пером, особливої сили не треба, а результат може бути кепський.

— Дай закурити, піхото, — пацан сліпуче всміхнувся, дивлячись капітанові просто в очі.

Капітан, може, врізав би йому і за «піхоту», і за «закурити», але не встиг.

— Письменника шукаєте?

І хоч дивився він, як і раніше, на Голощока, було зрозуміло, що питання не до нього, а до панотця Михайла.

Той посвердлив хлопця поглядом, похитнувся, прогудів неголосно:

— Ну…

— Тоді давай, піхото, не гальмуй, — це вже капітанові,— пригости цигаркою.

Капітан видобув з кишені пачку «Мальборо», простягнув блакитноокому. Той потяг цигарки — одну, другу, третю — не дуже кваплячись, а сам промовляв кутиком рота, швидко, але виразно.

— Письменника немає. На нього темні полювання почали, мусив тікати. Та ви не хвилюйтесь, усе буде гаразд. Я саме за вами, миттю відправлю в надійне місце. В’їжджаєте?

— А ти сам хто? — втрутився нетямущий дячок, вирішивши бути пильним.

— Я хто треба, тільки часу в нас обмаль, — хлопець тягнув уже наступну сигарету. — Двадцять секунд, щоб у машину сісти, потім пізно буде. До речі, в разі чого не рипайтесь, однаково не відбитися… То як, брати-кролики, їдемо чи тут накладемо головами?

— Їдемо! — рішуче промовив панотець Михайло.

— Піхота на переднє сидіння, клір і причт — на заднє,— хлопець підморгнув, круто розвернувся і легкою ходою рушив до непримітної сірої «вольво». Решта пішли за ним.

— Бігом, — кинув крізь зуби хлопець, додаючи кроку, — бігом, а то кісток не зберете!

Капітан обернувся і встиг помітити, як із дальшого під’їзду просто в брудну дворову сльоту вивалилися кілька міцних чолов’яг у чорних пальтах і чомусь у сонцезахисних окулярах. Блакитноокий побіг, за ним кинулись інші. Голощок пропустив усіх уперед, приготувався.

Але блакитноокий уже стрибнув за кермо, за ним у машину набилися інші. Заревів мотор, дзенькнувши, ввімкнулася друга передача, машина рушила, перевалюючись і хитаючи незачиненими дверцятами праворуч від водія. Чорні вже майже наздогнали Голощока, оточуючи його півкільцем. Капітан засунув руку в кишеню, показуючи, що готовий відкрити вогонь, виграв дві секунди і раптом, зірвавшись із місця, кинувся за машиною. У кілька стрибків наздогнав, залетів стрибком, на ходу впав на сидіння, вигукнув: «Жени!»

Блакитноокий усією підошвою вдарив по педалі газу.

Голощок подивився в дзеркало заднього огляду: люди в чорних пальтах стояли тим самим півкільцем, але вигляд мали розгублений. Водій крутнув кермо, завернув за ріг — і вони зникли з очей.

— Слава тобі Господи, — задеренчав із заднього сидіння старий паламар. — Я вже думав, наздоженуть.

А капітан нічого не сказав, тільки зайвий раз пригадав стару істину: «Диверсанта ноги годують». Зброя зброєю, та не завжди вона під рукою. Зате втекти можна завжди, аби тільки дихалка не зрадила.

І знов-таки подивився в дзеркало заднього огляду: не вірилося йому, що так просто відстали чорні. Весь його досвід підказував, що справу далеко не закінчено, все тільки починається.

— Не вистежать вони нас? — запитав він.

— Вистежать, навіть не сумнівайтеся, — безтурботно озвався блакитноокий. — Хоча, може, й це не знадобиться. Якщо мене зафіксували, то, швидше за все, просто на місці чекатимуть.

— На якому такому місці? — знову встряв дячок Антоній, який уже оговтався від переляку.

— На тому, куди їдемо.

— Ну то висади нас де-небудь, — попрохав Голощок. — Навіщо нам самим у пекло лізти?

— Висадити я, звичайно, можу, — охоче погодився водій. — А що потім? Куди ви підете?

Голощок озирнувся на панотця Михайла. Той сидів у похмурій задумі.

— Та чорт його знає,— безпорадно вичавив капітан.

— Ось і я про те саме, — знову підморгнув блакитноокий. — Тому краще тримаймося разом, так надійніше.

— А як щодо отих? — запитав Голощок. — Сам же кажеш — будуть чекати.

— А ми в інше місце подамося. Туди, де не чекають.

Уся ця історія надзвичайно засмутила поважного паламаря. Звідки взялися ці, в чорному? Хто їхній блакитноокий водій? І що це за письменник такий, до якого вони йшли, а він раптом розчинився в безмежних московських просторах? Ні, тут треба бути уважним, дивитись обома…

І на виконання цієї думки дячок тут же почав старанно крутити головою, щоб побачити якомога більше, а в разі чого — запобігти близькій небезпеці. А те, що небезпек навколо повно, він уже давно зрозумів, щойно його дверима в метро мало не прибило. Спасибі капітанові, врятував, але на капітанів, як то кажуть, сподівайся, а сам ґав не лови.

Проте хоч як крутив головою старий дяк, хоч як витріщав очі, а користі з того все одно не було — околиці за вікном машини пролітали з такою швидкістю, що помітити чи запам’ятати нічого не вдавалося.

Якби пасажири сірої «вольво» були москвичами, вони б дуже здивувалися: з якого це дива посеред робочого дня дороги майже всюди порожні, ніяких заторів, які зазвичай бували в цей час. Але вони були приїжджими,