Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

пана Данила, за трьома замками сидить чаклун, закутий у залізні ланцюги; а далі над Дніпром палає бісівський його замок, і червоні, як кров, хвилі плещуть і товпляться навколо старовинних стін. Не за чаклунство і не за безбожні діла сидить у глибокому склепі чаклун, їм суддя бог. Сидить він за таємну зраду, за змови з ворогами православної руської землі — продати католикам український народ і попалити християнські церкви. Похмурий чаклун; думка чорна, як ніч, у нього в голові. Тільки один день залишається жити йому; а завтра час попрощатися з світом. Завтра чекає на нього страта. Не зовсім легка страта чекає на нього: це ще милість, коли зварять живцем його в казані або здеруть з нього грішну шкіру. Похмурий чаклун, похилив голову. Може, він вже й кається перед смертною годиною, тільки не такі гріхи в нього, щоб бог простив його. Вгорі перед ним вузьке вікно, заґратоване залізними палицями.

Брязкаючи ланцюгами, підвівся він до вікна, подивився, чи не пройде дочка його. Вона лагідна, не злопам'ятна, як голубка, чи не змилосердиться над батьком… Та нікого немає. Внизу біжить дорога; по ній ніхто не пройде. Нижче гуляє Дніпро; йому ні до кого немає діла: він бушує, і невесело слухати колодникові[40] одноманітний шум його.

Та ось хтось з'явився на дорозі — то козак! і тяжко зітхнув в'язень. Знову навколо безлюдно. От хтось вдалині спускається… Розвівається зелений кунтуш… Сяє на голові золотий кораблик… Це вона! Ще ближче притулився він до вікна. От уже підходить близько…

«Катерино! дочко! змилосердься, подай милостиню!..»

Вона німа, вона не хоче слухати, вона й очей не підведе на в'язницю, і вже пройшла, уже й сховалася. Порожньо на всьому світі. Журно гомонить Дніпро. Туга залягає в серці. Та чи знає цю тугу чаклун?

День хилиться надвечір. Уже сонце сіло. Вже й немає його. Вже й вечір: свіжо; десь реве віл; звідкись долинають звуки, мабуть, десь іде народ з роботи й веселиться; на Дніпрі проплив човен… кому яке діло до колодника! Блиснув на небі срібний серп. Ось хтось іде з того боку по дорозі. Важко розглядіти у пітьмі. Це повертається Катерина.

«Дочко! Христа ради, і люті вовченята не стануть шматувати свою матір, дочко, хоч глянь на злочинного батька свого».

Вона не слухає і йде.

«Дочко, заради нещасної матері!..»

Вона спинилася.

«Прийди прийняти моє останнє слово!»

«Навіщо ти кличеш мене, боговідступнику? Не називай мене дочкою! Ми не рідня з тобою. Чого ти хочеш від мене заради нещасної моєї матері?»

«Катерино! близький мій кінець, я знаю, мене твій чоловік хоче прив'язати до кобилячого хвоста й пустити по полю, а може, ще й страшнішу вигадає кару…»

«Та хіба є на світі кара, рівна твоїм гріхам? Жди її; ніхто не стане просити за тебе».

«Катерино! мене не кара страшить, а муки на тому світі… Ти безгрішна, Катерино, душа твоя буде літати в раю біля бога; а душа боговідступного батька твого буде горіти у вогні вічному, і ніколи не згасне той вогонь: все сильніше й сильніше буде він розгорятися; і краплини роси ніхто не зронить, і вітер не подихне…»

«Цю кару не в моїй волі зменшити», сказала Катерина, відвернувшись.

«Катерино! постій на одне слово; ти можеш врятувати мою душу. Ти не знаєш ще, який добрий і милосердний бог. Чула ти про апостола Павла, який був він грішний чоловік, та потім покаявся і став святий».

«Що я можу зробити, щоб врятувати твою душу!» сказала Катерина: «чи ж мені, кволій жінці, про це думати?»

«Коли б мені пощастило звідси вийти, я б усе кинув. Покаюся: піду в печери, надіну на тіло жорстку власяницю[41], день і ніч буду молитися богу. Не тільки скоромного, не візьму риби в рот! не постелю одежини, лягаючи спати! і все буду молитися, все молитися! І коли не зніме з мене милосердя боже хоч сотої частини гріхів, закопаюся по шию в землю або замуруюся в кам'яну стіну, не візьму ні їжі, ні пиття, й помру; а все добро своє віддам ченцям, щоб сорок днів і сорок ночей правили по мені панахиду».

Задумалася Катерина. «Нехай я й відімкну, та хіба зможу я розкувати твої ланцюги».

«Я не боюся ланцюгів», говорив він: «ти кажеш, що вони закували мені руки й ноги? Ні, я напустив їм у вічі туману і, замість руки, простяг сухе дерево. Ось я, дивися, на мені немає тепер жодного ланцюга!» сказав він, виходячи на середину. «Я б і стін цих не побоявся і пройшов би крізь них, та чоловік твій і не знає, які це стіни, їх ставив святий схимник, і ніяка нечиста сила не зможе звідси вивести колодника, не відімкнувши тим самим ключем, яким замикав святий свою келію. Таку саму келію викопаю і я собі, нечуваний грішник, коли вийду на волю».

«Слухай, я випущу тебе, та коли ти мене обманюєш?» сказала Катерина, зупинившися перед дверима: «і замість того, щоб покаятися, станеш знову чортові братом?»

«Ні, Катерино, мені недовго зостається жити вже. Близький і без страти мій кінець. Невже ти думаєш, що я віддам сам себе на вічну муку?»

Замки загриміли. «Прощай! хай боронить тебе бог милосердний, дитя моє!» сказав чаклун, поцілувавши її.

«Не торкайся мене, нечуваний грішнику, іди скоріше!» говорила Катерина; та його вже не було.

«Я випустила його», сказала вона, злякавшися й дико оглядаючи стіни. «Що я скажу тепер чоловікові? Я загинула. Мені лишається живій тепер закопатися в могилу!» і, заридавши, майже впала вона на пеньок, на якому сидів колодник. «Але я врятувала душу», сказала вона тихо: «я зробила святе діло. Та чоловік мій… Я вперше обманула його. О, як страшно, як тяжко буде мені перед ним говорити неправду. Хтось іде! Це він! чоловік!» скрикнула вона в розпачі і непритомна впала на землю.

VII

Цє я, моя рідна дочко! Це я, моє серденько!» почула Катерина, опритомнівши, і побачила перед собою стару служницю. Баба, схилившися, здавалось, щось шепотіла і, простягши над нею висхлу руку свою, бризкала на неї холодною водою.

«Де я?» говорила Катерина, підводячись і озираючися. «Передо мною шумить Дніпро, за мною гори… куди завела ти мене, бабо!» «Я тебе не завела, а вивела; винесла на руках своїх із задушливого підвалу. Замкнула ключиком, щоб тобі не перепало від пана Данила».

«Де ж ключ?» сказала