Читати книгу - "Кров кажана"

Настрій знову піднявся, навіть з’явився апетит. Я сіла до столу, без відрази з’їла шмат підхололої печінки, трохи сируватої, майже з кров’ю, та, мабуть, саме такою її і треба споживати тим, у чиїй крові бракує гемоглобіну. Залюбки з’їла свіжосолений кав’яр, терту моркву, потім, випивши ґранатовий сік, викликала Варвару, аби вона прибрала зі столу.

— О, то вам ніщо не загрожує, пані Анастасіє! — сказала Варвара, але я не зрозуміла, рада вона чи невдоволена з того.

— А що б мені мало загрожувати?

— Хіба я вам не казала? Леонід Борисович не випустить вас звідси, поки не наберетеся сил.

Вона ще трохи пристояла з тацею в руках, ніби хотіла щось додати, але я спитала про інше:

— Варваро, — звернулась до неї майже по дружньому. — Хто отой чоловік, що весь час ходить довкола клумби?

Садівник?

— Отой зі складаним метром? — чудно всміхнулась вона. — То наш давній пацієнт. Він тут відколи й клініка.

— А що він робить?

— Обмірює клумбу, хіба ви не бачили?

— Для чого?

— Хворий страждає на манію запізнення. Він так скрізь поспішав, що й до нас прибіг ще майже здоровим, бо дуже боявся, що не встигне. Поспіх — взагалі хвороба нашого часу. Я маю на увазі не лише патологічну квапливість лю дей, а й сам час. Люди занесли в нього вірус поспішности, і він тепер спливає з набагато більшою швидкістю, ніж, скажімо, в дев’ятнадцятому сторіччі. Це вже доведено наукою.

— Так, я читала про це.

— Тож Леонід Борисович лікує цього пацієнта колотерапією. Він звелів йому ходити не доріжками, а довкола клумби, по колу, щоб той нарешті зрозумів, що повсякчас ступає у свої сліди і поспішати немає куди. Однак бідолаха і там не вгамовується. Він постійно обмірює клумбу скла даним метром і підраховує, скільки вже пройшов і скільки ще залишилося…

— А що, є якась визначена відстань, скільки йому треба пройти? — здивовано спитала я.

— Кожному з нас відведена певна відстань, — глибоко думно зітхнула Варвара.

— Отут, у клініці?

— В житті, — знов по філософському зітхнула Варвара, і те зітхання було промовистішим за її пояснення.

Коли вона виходила з моєї… палати, здалося, що Вар вара відмірює кроками цю призначену зверху відстань, але відмірює дуже боязко, обережно, хоч могла ступати своїми довгими, як у лошиці, ногами відразу на сажень.

Я теж поволі, майже скрадливо підійшла до вікна, щоб знов виглянути на подвір’я, аж тут з’явився доктор Цур.

— Ну, як тут наша новенька? — спитав він.

Мені не сподобалося слово «новенька», що натякало на моє перебування в стаціонарі. Щоб показати, що я здорова і при добрій пам’яті, навіть попросила в доктора Цура вибачення за свою вчорашню істерику.

— Пусте, — сказав він. — Вродливим жінкам це личить.

Мене більше хвилює ваше недокрів’я. Знімайте піжаму, я вас послухаю.

Я роздяглася до пояса, доктор Цур зняв зі своєї шиї змійку фонендоскопа й уважно вислухав мене зі спини, потім спереду, після чого обхопив одну мою грудь твер дими прохолодними пальцями й боляче притис. Із соска виступила біла крапля.

— Зрозуміло, — сказав він. — Недавно ви зробили запізнілий аборт. Дуже запізнілий, тоді, як плід уже майже дозрів і почало вироблятися материнське молоко. Я не помиляюся?

— Ні, — сказала я.

— Звідси нестача не лише гемоглобіну, але й крови взагалі. Де вам це робили?

— В гінекології, де ж іще.

— Чому так пізно звернулися? Вам що, тринадцять років?

— Спершу хотіла залишити дитину, а потім… переду мала.

— Вибачте за нетактовне запитання, пані Анастасіє, але ж ми з вами домовилися про цілковиту відвертість…

Дитина від вашого чоловіка?

— Так.

— То тепер ви розумієте, що не могли його вбити? Ви ж не могли вбити батька вашої дитини. А навіяли собі казна що. Щоб я цього більше не чув од вас, зрозуміло?

— Могла, — сказала я. — Якщо я вбила свою вже живу дитину, то чоловіка й поготів порішила.

— Добре, порішили й порізали на дрібні шматочки. Але ж він цього заслуговував? — з розумінням посміхнувся до мене доктор Цур. У нього були гарні зуби, щоправда, два крайні вгорі справді трохи загострені, але вони зовсім не псували його білої посмішки.

— Так, заслуговував, — сказала я.

— То й викиньте це з голови. А тепер зніміть штанці і ляжте. Я подивлюся, чи нічого не натворили вам ці ветери нари.

Я роздяглася зовсім й покірно лягла в ліжко.

Доктор Цур дістав із накладної кишені світлого піджака (щось середнє між сурдутом і церковним фелоном) той самий, схожий на лжецю, інструмент, з допомогою якого хотів оглянути мій язик.

— Так, ноги… Ширше… Ще ширше… Ні, кровотечі немає.

Тут якраз усе гаразд, що немало важить для такої розкішної панни. Зодягайтеся.

Я взяла піжамні штанці і завагалася.

— Докторе Цуре… Мені треба додому.

— Навіщо?

— Як навіщо? Там за мною хвилюються. Я не попере дила, що затримаюся.

— Хто хвилюється? — Іванько. Він же мені як брат.

— А, так, пам’ятаю, — згадав мою сповідь доктор Цур. — Йому перекажуть, що ви лягли підлікуватись.

— Я все одно не п’ю ліків, не проходжу ніяких процедур, щоб тут залишатися.

— В їжі, яку вам дають, є все необхідне для вашого організму, пані Анастасіє. До того ж, як мені здається, зараз вам якраз необхідно побути далі від дому, відійти від отих кошмарів, які вас там переслідують. Я ще раз кажу, що ви абсолютно здорова людина. Не бачу потреби в жодних радикальних засобах чи впливах, однак наполягаю на профілактичному курсі лікування. Мине ще день другий, і ви самі не захочете від нас іти. Вважайте, що ви в санаторії.

— А якщо я захочу…

— Буде так, як ви захочете. Он ваш одяг, он автомобіль, хоч зараз можете їхати. Але я б вам не радив.

— Скільки триватиме цей ваш курс?

— Тиждень, ну, може, два. У нас є непогана бібліотека, є басейн, кінозал… Не занудьгуєте. До того ж Григорій Семенович також просив, щоб ви побули тут, поки набе ретеся сил.

— Ге еС просив?..

— Так, він уже поривався провідати вас, але я суворо забороняю ці телячі ніжності. Вам потрібен абсолютний спокій.

Якби доктор Цур силоміць примушував мене залиши тись, я, напевно, видряпала б йому очі, а так — не хотілося завдавати нікому прикрощів і, тим більше, засмучувати Г.

С. Якщо хтось із його людей делікатно пояснить Іванькові, що я тиждень побуду в лікарні, то мені немає чого поспіша ти додому. Нехай