Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не красуня, — сказала вона глухо. — Що далі?
— Вони тебе НЕ ЛІКУЮТЬ, Пауло! А що роблять — спитай у Тритана… Ти знаєш, що він співкоординатор Пізнавальної глави?! У його роки — й така посада! Знаєш?
— Ні, — сказала вона після паузи. — То й що?
— Нічого, — він жовчно посміхнувся. — Нічого, Пауло. Навколо тебе… згадай, це ж я бачив сіру машину з балкона. Навколо тебе якась… згадай сама. Навіщо тебе покликали брати участь у цих… тестах? Це точно були тести?
Паула відкрила рот, щоб відповісти різко й однозначно, але раптом осіклася; щось згадала, подумав Раман сумно. Згадала щось важливе, але мені не розповість. Переконає себе, що це справи не стосується…
— Пауло…
Але вона вже вирішила змінити тему розмови.
— Ви все-таки будете ставити «Першу ніч»?
— Так… але з іншим фіналом.
Вона дивилась не розуміючи.
— З сумним, трагічним фіналом, Пауло. Це не буде Казка, в якій добро перемогло зло… Усе буде, як у житті.
У кінці алеї з’явилася медсестра; Раманові здалося, що вона перелякана. Що вона з жахом дивиться на парочку на лаві і навіть хоче підійти, але в останню мить передумує, йде, ховається серед зелені.
Цікаво, що парк порожній. Таке враження, що з усіх пацієнтів тільки Паула має право вільного вигулу… Особливе становище?..
— Дарма ви це робите, — сказала Паула втомлено. — Дарма… Заради чого?
Він було подумав, що її, як і раніше, ображає ідея постановки про Печеру, і навіть відкрив рот, щоб заперечити, але Паула продовжувала, і він не став її перебивати.
— Заради чого?.. — повторила вона з образою. — Була б це вистава… про перемогу людського. Про те, як… одно слово, про те, що називається коханням… А так що буде? Скандал? Епатаж?..
— Наука, — сказав Раман несподівано для себе. Слово саме зірвалося з його губ, важке, як молот. — Наука… бо всі ми, всі, хто ходить під Печерою, дозволяють собі про неї забувати. А я хочу нагадати: щоночі кожен з нас може зробити… прокинутися поряд з мертвим тілом коханої людини.
Паула мовчала. Не опускаючи очей.
— Я не хотів тебе засмучувати, — сказав він на тон нижче. — Але ти спитала — навіщо… Відколи я познайомився з тобою… з тобою-царною, мені дуже хочеться сказати все… що я думаю. Я маю на це право, згодна?..
— Хто винен, що ви сааг? — спитала вона глухо.
— Полюють усі, — сказав він переконано. — Схрулі всіх мастей, тхолі — одне на одного…
— Навіщо повторювати очевидне? — вона опустила очі. — Навіщо зайвий раз нагадувати про смерть? І так усі знають…
— Я хочу сказати, — повторив він уперто. — Я хочу розповісти всім, як прокинувся якось і смутно згадав смак крові, і як дзвонив одній знайомій дівчині, намагаючись перевірити, чи не під її під’їздом зупинилася сьогодні труповозка…
Паула здригнулася:
— Це що, правда?!
— А чого б я брехав?
Якийсь час вони дивились одне на одного. Крізь прогалини у хмарах пробилося сонце, і весь парк помережили плями світла і плями тіні.
— Пауло, — сказав Раман тихо. — Я не знаю, навіщо мені це потрібно. Слава? Скандал? Так, авжеж…
— Стривайте…
— Ні, це ти стривай, Пауло. Якщо ти зустрінеш у Печері саага…
— Я не зустріну!!
Він одразу пошкодував про свої слова. Вона стала біла мов цукор.
— Не зустрінеш, — сказав він заспокійливо. — Я сказав так, задля прикладу… ТИ не можеш зустріти саага. Але якби твоя царна випадково на нього наткнулася…
— Ні, — Паула вперто не бажала розглядати таку можливість. Навіть гіпотетично.
— Що ж, — він зітхнув.
І знову запанувала мовчанка і тривала так довго, що сонце встигло остаточно звільнитися з обіймів темних хмар, і в парку стало майже жарко.
— Рамане, — вона почала із зусиллям, затинаючись, — вам не подобається, як улаштовано світ?
У кінці алеї знову з’явилася медсестра, і вона була не сама; поруч з нею крокував молодий підтягнутий хлопець у формі адміністративної поліції.
— Знаю, що ви хочете сказати, Пауло. Марно? То й що? Я висловлю все, що думаю з цього приводу. Їй, світобудові, просто в реготливу пику.
— Ви не відповідаєте за свого саага.
— Чому?!
— Тому, що ви людина.
— Але сааг — теж я! Чого він бродить по Печері, не бажаючи мене слухати? Чого він убиває тих, кого я… добре ставлюся?..
Паула підвела очі. Круглі, наче блюдця. З широкими чорними зіницями: красиві очі, хоч і здивовані до краю. І в чорних окулярах утоми.
— А хіба краще було б… якби вбивали… переслідували… ви… людина… сам?..
— Я був би собою, — сказав він тихо. — Я б мучився… ніс би тягар провини, але знав би, що за кожну хвилину мого життя відповідаю Я САМ!
— Так не буває, — сказала вона переконано. — Людина не може тягати свого звіра в душі… Носити в собі маленьку Печеру.
— Так не буває, — повторив він розчаровано. — Пауло… Власне, я надіявся, що ти мене зрозумієш. Бо бачиш… більше, мабуть, ніхто. Я думав… розраховував… на союзника.
— Та що я можу?! Гарний союзничок — психічна хвора…
— Ти здорова.
Медсестра з молодим поліцаєм наблизилися так, що хлопець упізнав Ковича — бач, театрал! — і вкрився рум’янцем.
— Рамане… Я, може, зрозуміла б, але…
Вона хотіла сказати ще щось, однак промовчала. А шкода: вона хотіла сказати щось важливе. Так йому принаймні здалося.
Поліцай доброзичливо розтяг губи:
— Прошу пробачення, добродії… Вибачте, пане Кович, у вас же ж є дозвіл… на територію лікарні?..
— Аякже, — відгукнувся Раман, не встаючи з місця. — Інакше як би я зайшов?
У Паулиній присутності йому не хотілося пояснювати всіх деталей. Не хотілося розповідати, як три дні підряд йому відмовляли у відвідинах — і таки дочекались, що він подзвонив у приймальню Другого радника, через нього вийшов на апарат Охоронної глави, трошки збрехав і одержав допуск, і добрався до Паули не звичайним шляхом для відвідувачів, а через службовий хід, де знов-таки довелося трошки збрехати…
Медсестра відсунулася назад, хлопець скуто всміхнувся:
— Я попросив би вас… річ у тім, що режимом для пані Німробець сьогодні не передбачено відвідин… імовірно, персонал припустився помилки, ми просимо вибачення, — він злегка вклонився Паулі, — але побачення доведеться закінчувати…
Раман скоріше відчув, ніж побачив, як у дівчини, що сиділа поруч, опустилися плечі.
— Розумію, — сказав він, роззброюючи своєю усмішкою. — Завжди важко відповідати за чужі помилки… Через десять хвилин ми закінчимо, пане страж.
Хлопець почервонів сильніше:
— Річ у тім… Я просив би, щоб…
— Через десять хвилин, — сказав Раман, усе ще всміхаючись, але це вже був той тон, яким
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.