Читати книгу - "Печера"

Він хотів додати «і в театрі взагалі», однак не додав. Не треба силувати. Не має бути й натяку на шантаж.

— А хто ви? — раптом запитала дівчина. Ледь чутно спитала, але Кович почув.

— А ви не здогадуєтесь? — Він подивився на неї без усмішки. — Подумайте. Спробуйте здогадатися…

— Це просто, — вона теж не всміхалася. — Я думаю, що ви сааг… причому чорний.

— Слушно, — Кович на мить зніяковів, але тільки на мить. — Бачите, як просто… І як цікаво. А Валь хто?

Нещасний хлопець ковтнув слину:

— Я зелений схруль. Що, так одразу видно?..

— Одразу не видно, — серйозно запевнив його Кович. — Ви мали б дати Ліці шанс… здогадатися самій. Це, як бачите, тільки спочатку здається, що страшно. Страшно, знаєте, геть інше…

Він підняв голову. Вивчав співрозмовників довгим поглядом. На нього дивилися дві пари напружених, переляканих, але цілком зацікавлених очей. Добре, що вони не закостеніли у своєму страху…

— У п’єсі, — він кашлянув, прочищаючи горло, — за версією Вічного Драматурга Скроя, героїня впізнає героя в Печері… І саажиха не чіпає схруля. Зеленого схруля, якщо хочете… Цей фінал здається мені занадто романтичним, щоб зачіпати чужі серця. Вона вчинить по-справжньому, вона його роздере… а вранці… Ліцо, у вас буде сцена, коли молода дружина прокидається вранці у ліжку біля мертвого тіла коханого чоловіка. Ви таке потягнете?

Він говорив сухо й по-діловому; він бачив, як брови у дівчини зсуваються, як стрибає жилка на скроні:

— Я… я не знаю. Я б хотіла… я не знаю, це…

— Це класичний репертуар, — сказав Раман утомлено. — Це СПРАВЖНЄ. Я хотів би, щоб ви це зробили… Гадаю, ви можете.

Вона міркувала. І Раман відчував, як у ньому всередині зароджується, готова ринути на світло, ненормальна хлопчача радість. Подивіться на цю дівчинку, вона вже не Печери боїться — ПРОВАЛУ!..

— У вас вийде, — сказав він, наче опускаючи печатку.

— Але я ж царна!..

Раман зчепив пальці.

Це БУДЕ. Тепер уже точно; головні виконавці в нього є…

— Ви АКТРИСА, Ліцо. Отже, зумієте бути саажихою. Я вам допоможу.

Він усміхнувся, і в його усмішці обоє вловили полегшення, і зацокотіли одночасно, переглядаючи текст, захоплюючись, припускаючи вибух, бурю, сенсацію…

І тоді Раман опустив голову:

— Хочу вас попередити… Якщо тема нашої розмови вийде за двері цього кабінету — я знатиму, хто саме її виніс. Про наслідки пояснювати не треба?

Обоє подивилися на нього ледь чи не з докором.

Так, вони балакучі, але вони не скажуть.

— Добрий день. Це вас знову турбує Раман Кович, режисер… Я хотів би довідатися про стан Паули.

Він розраховував, що довга ввічлива фраза, сповнена ретельно виваженої стурбованості, розв’яже Стефані язика. Та дарма.

— Їй краще.

Пауза.

— Чи довго ще триватиме лікування?

— Можливо, місяців зо два.

У Рамана стислося серце. Якийсь дуже серйозний термін. Добре хоч не півроку…

Пауза.

— У мене до вас колосальне прохання, — він зробив свій голос особливо щиросердим. — Річ у тім, що в четвер вийшла телепередача, у створенні якої Паула брала активну участь… Передача про мене. Паула дуже хотіла довідатися мою думку… Я хотів би особисто подякувати їй за чудовий, гм, за добір матеріалів… Їй можна подзвонити?

Пауза. Ця Стефана на диво занудна особа.

— Телефон приймальні… запишіть.

— Дякую, — сказав він щиро. — Диктуйте, я запам’ятаю.

* * *

Вигляд у Паули був кепський. Гірший, ніж він міг собі уявити; здається, вона здивувалася йому й не зраділа. А, так, вона ж пам’ятає, як при останній їхній зустрічі обізвала його всякими негарними іменами, зокрема й саагом…

І що вони з нею роблять? І як її лікують, а головне — від чого?..

— Привіт, Пауло. Я не дивився передачі. Пропустив.

— Шкода, — сказала вона байдуже. Потім, помовчавши, додала; — Я кого завгодно могла тут чекати, але щоб вас…

— Дарма. Є тут якесь затишніше місце? Краще за цей абсолютно лікарняний хол?

— Тут парк, — сказала вона напружено. — Але сьогодні, здається, дощ.

— Нема ніякого дощу, — сказав він упевнено. — Якшо ви й хвора, то не на застуду ж… Ходімо.

Можливо, вона розуміла, який у неї кепський вигляд. Можливо, соромилася; йдучи за нею по білих порожніх коридорах, він згадував їхню останню зустріч — безумовно здорова дівчина Паула була, до того ж, безумовно щаслива… Сповнена любові й наснаги. Тепер її довели до стану справді хворої, змарнілої, змученої людини…

— Як вас лікують? — вкрадливо запитав він, розстеляючи куртку на мокрій лаві.

Здається, вона напружилася:

— Ну, як звичайно… у таких випадках…

— У яких випадках? — він сів на правий рукав, жестом запрошуючи Паулу зайняти решту площі куртки. — Що у вас за діагноз, Пауло? Що за симптоми?

Вона дивилася дивно. Невідривно; потім сіла поруч і відвернулася:

— Гострий розлад… психіки. Я, розумієте, побачила в студії… вас, одно слово. Здорового чорного… саага. У студії!..

Вона гірко засміялася; Раман зціпив зуби. Ніби його тицьнули носом у його власну провину.

— Ви бачили саага, а всі інші — ні?

— А інші, — вона зітхнула, — з’явились, як я вже валялась непритомна…

— У студії?

Розпитування її дратувало.

— Так, у студії… Знаєте, якщо ви вже прийшли, то поговорімо про щось інше, гаразд?..

Раман мовчки погодився. Витяг із сумки томик із золотим тисненням, поклав на коліно:

— Упізнаєте?

Вона глянула — досить байдуже. Відвернулася знову.

Дивлячись їй у потилицю — на потьмяніле волосся, тонку шию і лікарняну курточку, — він відчув приступ… незнайомого почуття. Йому захотілося висмикнути її звідси. Бо їй тут явно погано. А він, Раман, не хотів би…

От як називається це почуття. Гостре співчуття, що переходить у жаль.

— Пауло… Подивись на мене.

Вона здивувалася. Стенула худими плечима, похмуро втупилась йому у вічі, ніби прагнучи сказати: ну то й що?

Очі в неї були втомлені. Змучені очі, проте дуже ясні. І на їхньому дні сиділа іскорка того вогню, що так яскраво світився в день їхньої останньої зустрічі, коли Кович хотів поцікавитися про дефлорацію…

Присутність Тритана Тодіна. Раман відчув його, як холодний вітер у спину. А можливо, це й справді був вітер, що збив з гілок на землю холодні краплі дощу…

Тут він, Тодін. Вона з ним бачиться… І, можливо, тому ще жива.

— Ти цілком здорова, Пауло, — сказав він, переводячи погляд на мокрий кущ бузку.

Мовчання.

— Ти здорова… Як я. Як він. Він приходить до тебе щодня?

— Знову говоритимете гидоту? — спитала вона втомлено.

— Я старий і досвідчений… сааг. Я вмію відрізнити