Читати книгу - "Королівська обіцянка"

— Чужі? Новенькі? З чужинців подвоєне мито за місце, гріш за почин, два гроші за охорону!

Я потихеньку відпустила мотузку, якою тільки про людське око були зв’язані мої руки. Максиміліан зробив те ж саме. Принц-саламандра підступив ближче, у мою простягнену долоню ліг теплий посох Оберона.

— Змилуйтесь, — сумирно сказав Уйма. — Адже ми ще й не вторгували нічого!

Я тремтіла. Принц-саламандра стис моє плече. Дарма він вирішив, що я боягузка: мене пробирали дрижаки від хвилювання, а не від страху!

Максиміліан байдуже дивився в піднебесся.

— Розплатишся товаром, — збирачеві податей дуже не подобався людожер. — А багато говоритимеш, нацькую на тебе доглядача. Он бачиш, патруль іде з замку?

Уйма почухав носа, вигляд у нього був дурнуватий:

— Патруль? Це як?

— Ти в мене допатякаєшся, бовдуре! А ну, половину товару сюди, миттю!

Уйма потупцював на одному місці, начебто обмірковуючи, чого від нього хочуть. Потім крекнув, зняв в’язанку з плеча й опустив на голову збирачеві податей. Я зажмурилася.

— А-а-а! Патруль! Сюди!

Не знаю, хто кричав, але точно не збирач. Той звалився в пилюку без жодного слова. Від замку справді бігли озброєні люди: троє з піками, бородаті й дуже здивовані — за їхньої пам’яті ніхто на цьому базарі не насмілювався скривдити збирача податей!

Я звела посох.

Уйма підняв над головою сокиру. Принц-саламандра й Майстер-Генерал наїжачилися ножами.

— Пора, — сказав Уйма куточком рота.

— Брати! — зірваним голосом гаркнув Майстер-Генерал і скинув з обличчя каптур. — Наш час настав!

Стражники все ще бігли. Вони з першого погляду не впізнали Майстра-Генерала, вони не чекали побачити його на базарі, у сірому порваному плащі, у ролі торговця дітьми. Але через секунду вони роздивилися й дещо інше.

Я бачила, як раптом спотворилася лице переднього. Як він різко загальмував, мало не падаючи, наче перед ним раптом відкрилося провалля. Двоє інших налетіли на нього, і він усе-таки впав, а пил і сміття вже ворушилися, уже виразно чувся шерех, і от суцільний потік темно-червоних лісових мурах заполонив базар, затопив його й покотився далі, на замок, на тих, хто його захищав.

У повітрі повис противний кислий запах.

Вони зібралися із ближніх і дальніх мурашників. Кожен з них був тепер солдатом, і місце мурашиної королеви в їх крихітних мізках зайняв Майстер-Генерал. Не переймаючись власним життям (та й що таке життя для мурахи?), вони поспішали вперед, туди, куди їм велів наказ, і передній край рухливого темного килима здіймався хвилею — так хотілося воїнам швидше увірватися до замку.

Стражники повернули назад. Їхні піки залишилися валятися в пилюці й за мить зникли під масою мурашиних тіл. А той, який впав, не встиг підвестися, його захлеснула стрімка маса, я побачила перекошене обличчя, по якому бігли, плутаючись у бороді, нові й нові мурахи…

— Дайте наказ не добивати полонених! — я кричала, зриваючись на вереск. — Дайте наказ не добивати!

Мурахи перемахували через стражника, як через колоду чи іншу перешкоду. Виючи від жаху, він таки підвівся, похитнувся й знову впав, задавивши своїм тілом сотні мурах, на місце яких одразу набігли тисячі.

Репетували люди на напівпорожньому базарі. Дерлися на прилавки. Я обернулася до Майстра-Генерала.

— Ар’єргард! — гаркнув він, люто дивлячись на Уйму. — В атаку! Ура!

Уйма заревів і крутонув у повітрі своєю сокирою. І, потопаючи по щиколотку в нашому війську, ми кинулися в атаку.

Майстер-Генерал біг попереду. Розітнуте ним повітря розходилося хвилею на два боки, наче вода під ревучим моторним човном. Ця хвиля несла мене, як тріску, несла Уйму, принца-саламандру, і некроманта, що спочатку хотів утекти, вона несла теж. Максиміліан верещав, як атакуючий каратист, ми з ним рвонули за дорослими пліч-о-пліч.

Передній загін мурах докотився до воріт. Варта на той час розбіглася, покидавши зброю, на посту залишився один ветеран з нашивками — начальник. Він один спробував зачинити ворота, кинувся до підйомного механізму, однак ніж, який метнув принц-саламандра, уп’явся йому в руку.

Ми увірвалися до замку, не зустрівши опору. Скеровані волею Майстра-Генерала, мурахи розповзалися по коридорах і сходах — для них не існувало ні ґрат, ні замкнених дверей. Принц і Генерал підхопили з підлоги кинуті піки, струсили з них маленьких солдатів. Уйма так і не кинув сокири.

Потік мурах обмілів. Усі атакуючі були всередині замку; у коридорі за рогом качався по землі начальник сторожі.

— Не добивати полонених! — гаркнув Майстер-Генерал. — Не добивати!

У стражника була жахливе, одутле й червоне обличчя. Я спрямувала на нього посох, напружилася, відчуваючи, як німіють долоні. Перекотилося світло в смарагдово-рубіновий набалдашник, ніби лампочка блимнула. Набряклі очі розплющилися, начальник сторожі часто задихав, постогнуючи й хапаючи ротом повітря.

— Я тебе вилікую, — пообіцяла я, — якщо проведеш до принца-бранця.

— Бранця звільнить той, хто візьме замок штурмом, — прохрипів бідолаха. Він був поранений: ніж принца-саламандри проштрикнув йому долоню.

— Замок узято! — гукнув Уйма. — Чи буде взято у найближчі півгодини!

— Веди мене, — заявила я. — А інакше повернуться мурахи.

— Я відведу!

— Шукайте деспота, — звеліла я людожерові. — Тут повно сторожі в коридорах і ще лікар-отруйник.

— У бій! — рявкнув Майстер-Генерал. — Захопити тронну залу! Захопити арсенал і кордегардію!

І додав уже не командним, а звичайним людським голосом:

— Як довго я чекав цієї хвилини…

Розділ двадцять четвертий

Деспот

Я квапилася. Не тільки тому, що мені хотілося швидше звільнити принца-бранця. Я майже шкодувала про свою затію: вигляд покусаного мурахами начальника сторожі викликав у мене жах. Я сподівалася, що зумію допомогти іншим переможеним, якщо швидко звільню бранця. Якими б головорізами вони не були, але ніхто не заслуговував на таку долю!

Тому я бігцем рухалася по коридору й примушувала бігти начальника сторожі. З моєю допомогою він майже оклигав, у всякому разі, ядуха від набряків йому більше не загрожувала.

— Далеко ще?

Він сопів і якось дивно на мене оглядався.

— Далеко ще? — я майже кричала. — Якщо ти мене обдуриш…

Він раптом упав навколішки, впустив факел, і той продовжував горіти на кам’яній підлозі:

— Змилуйтесь. Я не знаю, де заховано принца-бранця. Ніхто не знає, крім нашого хазяїна. Не насилайте на мене мурах!

Я зупинилася. Оце так новина; мені знадобилося майже півхвилини для усвідомлення сказаного. Ну чому, з якого дива я вирішила, що кожна собака в замку знає таку велику таємницю?!

Я була в темниці принца й пам’ятаю, що туди треба підійматися по сходах. Але хіба це означає, що я зумію заново відшукати ці сходи в лабіринті переходів? Начальник сторожі усе ще стояв навколішки, і його червоне одутле обличчя було на рівні мого. Мені стало ніяково, навіть соромно.