Читати книгу - "Роман про добру людину"

Киндзі і, щоб трохи розім'яти ноги (а зовсім не тому, ніби їм лускалася від пиятики голова і вони від хмелю не втрапили додому!), подалися до свого барака не навпростець, а в обхід понад Ізаром, вони на власні очі угледіли Кирилиху, як вона вишукувала в лозах над водою не лише зілля, що вичарувало їй візу, а й корінці, які продовжують життя. Ці корінці світилися в пітьмі, наче баба тримала в руці жмут охрового дев'ятигранного проміння, а вони, і Свирид і Амвросій (на своєму віку їм довелося дещицю пережити!), трохи тямлять, що і до чого!

Є ж зовсім певні ознаки, яких не приховати, хоч Кирилиха дбайливо й замітає сліди. До того дбайливо, що ніхто в таборі навіть такої дрібнички в неї не вивідав, як — скільки їй років. А хіба її всілякими хитрощами не заманювали в тенета таборові жартуни, затявшися за всяку ціну (от закортіло дурисвітам) вирвати від баби зізнання, коли вона народилася, що, на думку бувальців, одразу вияснило б, чи дід Филимон — Кирилишин любас? — припущення, яке довгий час хвилювало таборових гульвіс, — проте кожного разу Кирилина з файкою пошивала надокучливих причеп у дурні, і не одному хвалькові доводилося програвати заклад (Данькові Озерному довелося навіть парасолю з'їсти), хоч це не охолоджувало інших і далі ставити на Кирилиху, як на коня.

А хіба це не знаменне? Хіба звичайна стара людина приховувала б літа, якби з нею усе було гаразд?

Звісно, тямковита людина і силець не ставила б, і з марними розпитами не виглуплювалася б, їй вистачило б пильніше придивитися до Кирилишиної люльки, щоб одразу збагнути: і скільки Кирилисі років, і що то за люлька, і чого вона в Кирилихи, не потребуючи й свідчень Тимоша, який, уперше запримітивши в таборі Кирилину з файкою, зблід і мало не впав перед нею навколішки (хоч Богдан Онищук і Тарас Клименко стояли поруч, вирячившися на нього), а коли трохи оговтався, на домагання Тараса, що з ним і чи не збирається він поклони бити перед старою бабою, Тиміш аж біля свого барака нехотячи признався, що файка Кирилихи виклепана з Довбушевої бартки й оббита сріблом із кулі, від якої загинув гордий опришок.

А вже коли Тиміш у цей спосіб висловлювався, то навряд щоб він помилявся. Та й не міг він настільки грубо помилитися й звичайну люльку сплутати з Довбушевим топірцем лише тому, що, повертаючися саме від таборової адміністрації, він ледве переставляв ноги, притлумлений нищівною вісткою: через туберкульозу, про яку він і гадки не мав (і звідки те лихо на нього звалилося, адже він за все життя ні разу не хворів!), його не беруть до жодної рятівної країни, і від цієї думки самі підгиналися коліна й затьмарювало розум!

Зрештою, якби Тиміш і взагалі ніколи рота не розтуляв, то й тоді хто повірив би, ніби виклик до Австралії Кирилиха завдячує не відьомському зіллю, а якійсь родичці, що колись виїхала на заробітки до Канади, а звідти переселилася до Австралії і тепер, розшукавши через Міжнародний Червоний Хрест Кирилиху, оплачує своїй далекій кревнячці і квиток, і утримання, благаючи її чимшвидше приїздити на достатки, — коли сам Іпатій Сціпіонович Удівець не раз доводив (не тоді, як на нього находило, і він, тверезий і поголений, мов до причастя, в чистій сорочці, в краватці й окулярах, простував табором, виголошуючи до всього людства відозви, як боротися зі злом, англійською, німецькою, французькою, грецькою і санскритською мовами, — так бодай запевняли ретельники, що задля душевної рівноваги бігали по черзі радитися то до професора Кави, то до Цуркалевського, то до Кобилка, аби пересвідчитися, чи не накликає, бува, Удівець з розпачу й огірчення моровиці чи ще якогось лиха на таборян, — а як його відпускало, і він, обрісши шпакуватою щетиною, без сорочки й окулярів, лише з ірівським коцом на плечах спокійно сидів за чаркою, ділячися з горілчаними побратимами історично обґрунтованими спостереженнями про характерників, докладно описаних у його конфіскованій і знищеній дисертації — він її знав напам'ять, адже багато чого він записав із уст очевидців, і ті люди залишили глибокий слід у його душі, надихнувши на крамольну дисертацію, — за яку Удівця засудили до розстрілу, а тоді через недогляд чи й просто полінувавшися копати нові траншеї для трупів, оскільки й так перевиконали норму, замість ліквідувати, на двадцять п'ять років заслали на Колиму, де навіть витриваліші, ніж він, відбігали розуму й людської подоби, бож по всьому М'ясожерному Чоботі, від Карпат до Тихого океану ущерть заповненому знедоленими людьми, енкаведешники день і ніч переклепували цілі народи на безликих тварюк. Переклепували й Удівця, однак не переклепали — може, тут дещо помогли характерники, хто зна? — бож його напередодні війни випустили, заборонивши повертатися на Україну, хоч він одразу ж товаровим потягом — добрі люди допомогли, а він не побоявся, що його зловлять і знову упечуть у кам'яний мішок або що замерзне по дорозі, — примандрував до Києва, гнаний невідчіпною думкою: заки він, Удівець, рухається, він мусить розшукати відповідну людину, якій розповість — книжки вже не дадуть написати, — і то виключно на підставі фактів, переосмислених примусовим досвідом, — коли йому оповідали діди на Запоріжжі, він слухав зовнішнім слухом, який не зачіпав глибин його єства; щойно Колима зробила його внутрішньо зрячим, — про тяглість знання характерників, тампльєрів і альхеміків, бо в цьому криється глибокий сенс, як боротися зі злом. До цього переконання Удівець дійшов тієї миті, як на його очах енкаведешники застрілили Зиновія Губенка. На його очах і раніше розстрілювали, але коли Губенко впав на сніг, у грудях Удівця ніби розірвалася завіса, і він, заціпеніло стежачи, як по снігу тягнуть мертвого товариша, з ясновидющою чіткістю збагнув: характерники не лише володіли філософським каменем, перетворювали глину на золото, вільно проходили крізь найгрубші мури, знали еліксир вічного життя, а й навчали людей, як боротися зі злом. Це вони, одвічні лицарі світла, зі століття в століття надихали слабодухих вірою: смертоносний Батіг, який пахолки зла проголосили єдиним богом, зм'якне смердючою ганчіркою й розсиплеться на попіл, щойно люди подолають у собі страх, бо під ріками крови визріває світло, покликане знищити всю мерзенну гидь. Тому прихвостні тьми й прусуються, дедалі лютіше витоптуючи Україну, бо вони знають: світ вони обдурили, світ визнав їх рятівниками людства, проголосивши катів і зайд визволителями, але Україна не скорилася й не присягла злу, хоч її вже століттями намагаються обернути на кльоаку, яка плодила б ницих тварюк без роду й племени; на