Читати книгу - "Роман про добру людину"

— Це з тебе говорить чорт, — заперечував Дмитрик.

— Ні, з тебе. Він дає тобі вправности перемогти мене, хоч я й сильніший. Але я тебе вб'ю, — наполягав Йосип.

— Я тобі не Гнат, і хоч ти й утричі виявився б сильніший, я з тобою упораюся, і ти отримаєш і за Гната, і за Ґудзика!

— Таких, як ти, треба вбивати, і я тебе уб'ю, — заповідав погляд), а тому що тієї миті Йосипа із його риб'ячим поглядом заступила собою безтілесна корова й скрушно зідхнула: «Дмитрику, невже це твій шлях?» — і Дмитрик зрозумів: хоч і як би він зволікав, для нього наближається пора залишати хлопців і йти новою, ще зовсім незвичною, тільки йому судженою дорогою.

Звичайно, це не означало, що Дмитрик одразу ж і ступив на цю дорогу. Тобто, може, й ступив, бож усі нові дороги беруть початок від старих і, перш ніж карколомне відгалузитися, деякий час, вбиваючися в колодочки й вилущуючися з останніх молочних оболонок, ідуть поруч, завдяки чому людина й не помічає, де нове відбрунькувалося від старого, аж поки її прониже нагле усвідомлення: щойно навколо мерехтіли знайомі обличчя, щойно чоловік метушився, поспішаючи разом з іншими второваним гостинцем, а тут старі путі щезли, ніби їх ніколи й не існувало, все досі важливе й конечне непотрібним мотлохом залишилося далеко позаду, і занехаяна й притлумлена щоденними клопотами душа, в якій раптом виникли джерела, мацачки, дихальця, жмути вібруючих волокнин, випросталася і, подиву гідно змужнівши, ловить заграву свого ще не цілком осмисленого, але вже в головних контурах намацально відчутного покликання, хоч це покликання і втілюється поки що в приглушену коломийку, яка серед таборового майдану у вузькому проміжку між першою й другою калюжею досягає Дмитрикового вуха.

Властиво, Дмитрик навіть вагався б сказати, чи це справді коломийка. Наче й коломийка, тільки від неї щомиті відокремлювалася то дума, то козачок, то суцільний танцювальний вихор з тупотінням, виляскуванням і хвалькуватими приспівами, які, добігши затяжної ноти, видовжувалися в сувій м'якої, тужно-веселої, незнайомої, а заразом ніби й знайомої мелодії, так, немов не Дмитрик, а хтось із його предків чув її, і пережиття далекого вільного прадіда, скиненого з сідла не ворожим списом, а негаданим прозрінням, знехтувавши віками й неспадковістю особистого досвіду, на коротку мить в усій тодішній осяйній неповторності передалося Дмитрикові, наслідком чого він і побачив (правда, це бачення ішло не з очей, а з грудної клітки), що над третім бараком, звідки линула музика, і до верхів'я Карвенделя — з первісне опуклих, а згодом дещо продовгастих тонів (тягучих, перлямутрових слимачків, кожен із вушком-талісманом усередині проти зла й мерзоти) ширяться звукові легені, щоб охороняти таборян від нещасть, даруючи їм надію на краще, людяніше майбутнє, й радість, яка й Дмитрика виповнює по вінця, аж він, мимоволі пританцьовуючи, петлює слідом за коломийкою, силкуючися встановити, хто ж це серед буднів розсвяткувався.

Ясна річ, заглядаючи в крайньому бараці до підвального вікна, завжди роздзяпленого, а тепер щільно завішеного ліжником, крізь який, опріч музики, нічого не просякало, Дмитрик уже догадався, що це стара гуцулка, баба Кирилиха (адже кілька днів тому вона через хлопців, а тоді й у власній особі, перестрівши Дмитрика, запрошувала до себе, тільки йому це зовсім вилетіло з голови), Кирилина з файкою, — як її поза очі кликали, бо вона не розлучалася з люлькою, схожою на баклажан, перев'язаний посередині (про цю люльку пускали торохту, ніби вона така містка, — завдяки властивості розширюватися в темноті, — що туди влазить на раз не лише десяток капшуків тютюну — це Дозьо Каленик сам бачив, випиваючи колись у Кирилихи, а й домовик, якого баба буцімто в цій самій файці вивезла з дому, боячися не так, що його запроторять до Сибіру з усіма іншими гуцулами за злісний націоналізм, — бож домовик умів балакати тільки по-українському, а це надто очевидна антирадянська ознака, — як того, що домовик, лишившися безпритульний, блукатиме по горах серед руїн та ще з розпуки потрапить до ледачого товариства зайд, які за юдину винагороду по всій Україні палять церкви, бібліотеки, нищать прадідівські пам'ятки, щоб відтяти коріння й пам'ять народові і, згноївши в ньому людяність і гідність, перетворити на безлике імперське бидло. То ж нема нічого дивного, що баба пожаліла домовика, хоч таборові пліткарки й клялися, ніби то не домовик, а найсправжнісінький одноногий дідько, — мовляв, під час голоду в тридцять третьому році нечистого, який відбився від своїх, селяни узяли за корову й від'їли йому кінцівку від ратиці до стегна, а Кирилиха, надибавши небораку згодом у Карпатах, приручила диявольського сина, вилікувала, зробила своїм любасем і тепер тримає для грубших робіт та рідкого ворожіння, яке завжди збувається, через що, особливо жінки, й побоювалися гуцулки, хоч вічно, попри часті відмови, й обсідали Кирилиху, благаючи, щоб вона вичитала їм подальшу долю), — палячи за браком тютюну, зілля, від якого й звиклим до махорки й таборового самосаду куріям макітрилося в голові, — за давнім звичаєм, як колись запорожці, йдучи в ченці, — з музиками відзначає свій від'їзд до Австралії, куди її — явно переочивши бабин похилий вік! — однією з перших записали на еміґрацію, і — нечуваний випадок за такий короткий час! — вже й повідомили про виклик.

Подія, що остаточно зміцнила тямущих людей на думці: Кирилина з файкою не інакше, як пахнула зіллям в обличчя вербувальникові, аж йому в мозку щось переставилося, бо коли приїздили комісії з країн, ласкаво схильних прийняти здорових і працездатних утікачів, і всі наввипередки юрмилися (Левко Щирий у тисканині і ока відбіг, і череп розколошкав), аби потрапити на список до числа щасливців, Кирилина з файкою стояла осторонь, пускаючи клуби особливо в'їдливого диму, який тепер і обернувся на візу.

Зрештою, коли стало ширше відомо, — за півгодини ця вістка облетіла весь табір, — що Кирилиху, перед молодими й дужими, беруть до Австралії, Свирид Губатий і Амвросій Туптало, обговорюючи за чаркою, — як то належить солідним людям, — в Аристида Киндзі таборові новини, не тільки не здивувалися, а й в один голос заявили, що тут немає жодних підстав дивуватися, адже віза для Кирилихи — дитяча забавка, від цієї чаклунки можна й не такого очікувати. Якщо вже на те зійшла мова, вони переконані, — і хіба лише вони? — що віза до Австралії — мізерні перші квіточки, й Кирилиха явно готується встругнути штуку, яку й нащадки згадуватимуть, бо рівно перед двома тижнями опівночі, щойно вони, Свирид і Амвросій, вийшли від