Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

Та поступово купка за купкою тяглися до виходу з печери й опинялися надворі, захекані, веселі, з ніг до голови закапані свічковим лоєм, перемазані глиною і дуже потішені вдалою прогулянкою. На превеликий подив усім, виявилося, що вони зовсім забули про час і що ось-ось почне сутеніти. Сигнальний дзвін на поромі бамкав уже з півгодини. А втім, він тільки гідно завершував той день романтичних пригод, і всі слухали те бамкання із задоволенням. Коли пором зі своїм неспокійним вантажем виплив на течію, ніхто, крім його капітана, не шкодував за згаяним днем.

На той час як тьмяні ліхтарі порома поминали пристань, Гек був уже на чатах. Він не почув на борту ніякого гомону, бо юнацтво принишкло й змовкло, як то завжди буває зі смертельно втомленими людьми. Гек ще подумав був з подивом, що то за судно й чому воно не спинилося біля пристані, але потім викинув його з голови й зосередився на своєму ділі. Ніч випала хмарна й темна, і що далі, то темніша. Настала десята година — й затих до ранку гуркіт візків; один по одному з мигтінням гасли розкидані де-не-де вогники; зникли останні поодинокі перехожі. Містечко поринало в сон, залишаючи малого вартового наодинці з тишею і привидами. Настала одинадцята — і згасло світло в заїзді, й тепер усе довкола потонуло в темряві. Гек чекав уже, як йому здавалося, страшенно довго, але нічого не діялось. Його впевненість поступово слабшала. Чи варто чатувати далі? А й справді — чи варто? Може, начхати на все та й податися спати?

Аж раптом вухо його вловило якийсь звук, і хлопець ураз нашорошився. Двері, що виходили в завулок, тихенько причинилися. Гек шаснув за ріг цегляного складу. А в наступну мить повз нього швидко пройшли двоє чоловіків, і один з них начебто щось ніс під пахвою. Що ж би ще, як не оту скриньку? Виходить, вони переносять скарб! Бігти кликати Тома не випадало. Це було б просто безглуздо — адже ті двоє зникнуть разом із скринькою, і потім шукай вітру в полі. Ні, він піде за ними назирці: навряд чи вони помітять його в такій пітьмі.

Отак собі міркуючи, Гек вийшов з-за рогу й подався за тими чоловіками, ступаючи босоніж нечутно, мов кіт, і тримаючись на такій віддалі, щоб не втратити їх з очей. Вони пройшли три квартали вулицею, що вела до річки, потім звернули ліворуч у бічну вуличку й ішли нею, аж поки досягли стежки на Кардіфську гору. Далі вони рушили тією стежкою, на півдорозі до вершини, не спиняючись, поминули будинок старого валлійця і побралися ще вище нагору. «Он воно що,— подумав Гек.— Вони хочуть сховати скриньку в старій каменярні». Але ті двоє не спинились і там. Вони простували далі, до вершини. Невдовзі вузька стежка заглибилась у високі кущі сумаху, і обидва враз зникли з очей. Гек наддав ходи, щоб наблизитись до них,— адже тепер вони не могли його побачити. Якийсь час він біг підтюпцем, тоді на хвильку став, боячись наскочити на них у темряві, ще трохи пройшов поволі, а потім і зовсім спинився й прислухався: довкола ні звуку, тільки гупало його власне серце. Та ось звідкись із-за гори долинуло совине пугукання — воно напевне віщувало лихо! Але ходи ніде не було чути. Ах ти ж чорт, невже все пропало?.. Гек уже намірився був стрімголов кинутись далі, коли це просто перед ним хтось кахикнув! Серце в хлопця мало не вискочило з грудей, але він поборов страх і лишився на місці, трусячись так, наче його тіпало з десяток пропасниць заразом, і думаючи тільки про те, щоб не зомліти. Тепер Гек знав, де він: він стояв за кілька кроків від приступок, що вели до садиби вдови Дуглас. «От і добре,— подумав він,— хай закопують тут, знайти буде неважко».

Аж ось обізвався й притишений голос. То говорив індіанець Джо.

— Хай їй чорт, мабуть, у неї ще хтось є! Он як уже пізно, а у вікнах і досі світиться.

— Де? Я не бачу.

Це вже був голос незнайомця із будинку з привидами. Гек аж похолов від жаху. То ось чого вони сюди прийшли — щоб помститися! Найпершим його пориванням було втекти звідти. Потім він згадав, що вдова Дуглас не раз робила йому добро, а ці двоє, може, замислили вбити її. Оце б тепер піти й застерегти її, але на таке в нього не стане духу — вони ж можуть помітити його й схопити. Усе те, та й не тільки те, промайнуло в Гековій голові за коротку мить між словами того незнайомця й відповіддю індіанця Джо:

— Тобі не видно за кущами. Ану стань сюди... Тепер бачиш, еге?

— Бачу. Ну, то, певне, там хтось є. Облиш ти це діло.

— Як це «облиш», коли я назавжди покидаю тутешні місця! І, може, вже ніколи не випаде такої нагоди. Я ж казав тобі і знов кажу: мені байдуже до її грошей, і ти можеш забрати їх собі. Але її чоловік завдав мені кривди — і то не раз. Коли він був тут суддею, він кинув мене за ґрати як волоцюгу. Та це ще не все. Він скривдив мене в тисячу, разів дужче: звелів відшмагати! Відшмагати батогами перед в'язницею, наче якогось негра! На очах у всього містечка! Відшмагати, — ти розумієш? Сам він помер і уник розплати, але вона заплатить мені за все!

— Ой, не вбивай її! Не треба.

— Не вбивати? А хто сказав, що я хочу її вбити? От його я таки вбив би, коли б він був живий, а її — ні. Щоб помститися над жінкою, вбивати її ні до чого. Досить спотворити її. Роздерти ніздрі, обрубати вуха, як свині!

— Милий боже, та це ж...

— Тримай свої думки при собі! Тобі ж буде безпечніше. Я прив'яжу її до ліжка. А як і спливе кров'ю — мені що! Плакати не буду, хай конає. А тебе, приятелю, я привів собі в поміч, бо самому мені не впоратись. Спробуєш відмагатися — порішу. Зрозумів? Ну, а якщо доведеться пристукнути тебе, то й її заразом кінчу — і тоді хай хтось дізнається, чиїх це рук діло.

— Гаразд, коли вже так треба, то ходімо зараз же.