Читати книгу - "Пригоди Тома Сойєра"

— Ну добре, якщо вдень нічого не буде треба, то спи собі. Я тебе не чіпатиму. А вночі, тільки-но щось побачиш, зараз же бігом до мене — і нявчи.

Розділ XXIX

Найперше, що почув Том у п'ятницю вранці, була радісна звістка: сім'я судді Тетчера вчора повернулася до містечка. І скарб, і індіанець Джо на час мовби відійшли у затінок, а чільне місце в хлопцевих думках зайняла Беккі. Він побіг до її будинку, і разом з гуртом шкільних товаришів вони донесхочу награлися і в се, і в те, а увінчався той чудовий день ще однією приємною новиною: Беккі упрохала свою матір влаштувати давно обіцяну й довго відстрочувану заміську прогулянку наступного дня, і та зрештою погодилась. Дівчинка аж стрибала з радості, та й Том радів не менше. Ще до заходу сонця розіслали запрошення, і юна парость містечка, наперед тішачись тим святом, почала захоплено готуватися до нього. Том був такий збуджений, що довго не міг заснути й лежав, плекаючи надію ось-ось почути Гекове нявчання, піти заволодіти скарбом і завтра на прогулянці вразити ним Беккі й усіх, хто там буде. Та його спіткало розчарування: тієї ночі Гек так і не дав сигналу.

Настав ранок, і на десяту годину веселе, гомінке товариство зібралося коло будинку судді Тетчера. Можно було рушати. За тих часів літні люди не мали звичаю вибирався з молоддю на такі прогулянки й псувати їй розвагу. Вважалося, що дітлахи будуть у безпеці під крильцем двох-трьох вісімнадцятирічних панночок та стількох же молодиків десь років за двадцять. Для такої нагоди найняли старенький паровий пором, і невдовзі жвава юрба, навантажена кошиками з їжею, заповнила головну вулицю й посунула до річки. Сід занедужав і мусив пропустити свято, а Мері лишилася вдома доглядати його. На прощання місіс Тетчер сказала Беккі:

— Повернетесь ви пізно. Мабуть, краще тобі, доню, лишитися на ніч у котроїсь із дівчаток, що мешкають недалеко від пристані.

— То я, мамо, залишуся в Сьюзі Гарпер.

— Дуже добре. Гляди ж мені, поводься там як слід і не завдавай нікому клопоту.

Коли вони йшли до пристані, Том сказав Беккі:

— Слухай, а знаєш, що ми зробимо? Замість іти до Джо Гарпера, піднімемося на гору й заночуємо у вдови Дуглас. У неї буде морозиво! Там його роблять мало не щодня — та ще й скільки! Вона страшенно зрадіє, що ми прийшли.

— Ой, то буде чудово! — Беккі трохи подумала й додала: — Тільки що скаже мама?

— А звідки вона знатиме?

Дівчинка подумки зважила цей доказ і нерішуче мовила:

— Але ж це недобре...

— Та чого там недобре! Як вона нічого не знатиме, то яка ж шкода? Їй аби лише з тобою нічого не сталося, ото й усе. Та, певне, вона б тобі й сама сказала піти туди, тільки ось не подумала. Напевне сказала б.

Щедра гостинність вдови Дуглас була спокусливо принадною. І невдовзі, разом з Томовими умовляннями, вона взяла гору над сумнівами. Про свої наміри вирішили нікому не казати. Та раптом Томові спало на думку, що, може, того ж таки вечора Гек прийде по нього й дасть сигнал. Ця гадка враз потьмарила його рожеві сподівання. Одначе відмовитись від звабних гостин у вдови Дуглас він не мав сили. Та й з якої б то речі відмовлятись, міркував він, адже вчора сигналу не було, то чи так уже доконче він має бути сьогодні? І зрештою певна зваба приємного вечора переважила непевні сподіванки на скарб, і, як усі хлопці, Том схилився до того, що надило його дужче, й постановив собі більш не згадувати про скриньку з грішми аж до завтра.

За три милі нижче від містечка пором повернув до устя лісистої улоговини й причалив до берега. Юрба висипала на суходіл, і одразу ж по гаях та крутосхилах то ближче, то далі залунали вигуки й сміх. Пішли в діло всі можливі способи добряче впріти й наморитися, і кінець кінцем юні розбишаки посходилися назад до табору зголоднілі, наче вовки, й жадібно накинулись на смачні наїдки. Після того бенкету всі посідали в затінку розложистих дубів відпочити й погомоніти. А трохи згодом хтось гукнув:

— Хто йде в печеру?

Зголосилися всі. Дістали привезені з собою свічки і одразу ж наввипередки побралися нагору. Вхід до печери був досить високо на схилі і являв собою отвір у формі літери «А». Важкі дубові двері стояли відчинені. За ними була невелика холодна, як погріб, зала, де сама природа звела міцні вапнякові стіни, зарошені, мов холодним потом, краплями вологи. Стоячи серед того похмурого мороку й дивлячись крізь отвір на осяяну сонцем зелену долину, кожен відчував, як його огортає дух романтики й таємниці. Та невдовзі перше враження послабло, і знов почалися пустощі. Тільки-но хтось засвічував свічку, на нього враз накидалися всім гуртом, зав'язувалась боротьба, і, хоч би як запекло боронився власник свічки, її дуже скоро вибивали в нього з рук або просто гасили, лунав радісний вибух сміху, а тоді вчиняли напад ще на когось. Та все має свій кінець. І зрештою довга вервечка дітлахів потяглася вниз крутим схилом головної галереї, і низка мерехтливих вогників тьмяно освітила величні кам'яні стіни майже до самого верху, де вони сходилися склепінням футів із шістдесят заввишки. Завширшки галерея була не більш як вісім-десять футів. Через кожні кілька кроків обабіч неї розходились усе нові й нові, ще вужчі відгалуження: вся та печера, яку називали Мак-Дугаловою, являла собою неосяжне плетиво вузьких покручених коридорів, що без кінця сходилися, розходилися, перетинались і нікуди не вели. Казали, що можна дні й ночі блукати цим хитросплетінням розколин та проваль — і не знайти виходу з печери; що можна спускатись усе глибше й глибше — і щораз натрапляти на нові лабіринти, яким нема кінця-краю. Ніхто не міг сказати, що знає всю печеру. Це було просто неможливо. Більшість молоді знала тільки якусь її частину, і звичайно ніхто не потикався за межі того розвіданого терену. Том Сойєр знав печеру не краще й не гірше за інших.

Десь із три чверті милі головної галереї вони пройшли, як і перше, вервечкою, а тоді купки