Читати книгу - "Прокляті"

Лише після того, як ми робимо наступний крок, вежі, башточки й зубці мурів штаб-квартири Пекла вперше з'являються над віддаленим горизонтом. На п'яти нам наступає армія з найпідліших порушників, убивць і злочинців з усієї історії людства, а кількість наших легіонів так зросла, що стала майже нескінченною. Коли ми всі разом ставимо ногу на землю, вона здригається, і викинуті іриски перетворюються на пил. Ми рухаємося, наче на параді, удаємо грандіозну пишну процесію, а всіляка дрібнота біжить попереду й розгортає у нас під ногами пахучий килим цукерок «Ред Хотс» зі смаком кориці, «Скітлз», горішків «Емендемс», жуйок… наш запас горішків «Бостон бейкід бінз» і карамельок «Джоллі Ранчерз» майже не можна осягнути.

Юна леді, що почила в бозі у млявому світлі телеекрана в готелі… це зовсім не та молода жінка, що зараз підходить до воріт Пекла. Певно, таке ж велике враження створював колись Ганнібал зі своєю армією. Орди Чингізхана здалися б дрібничкою у порівнянні з моїми ордами. Спартанці. Легіони Цезаря. Армії фараонів. Ніхто не міг навіть сподіватися вижити у битві з моїми воїнами, моїми мерзотниками із запаленими очима; їхні іржаві дротики і ятагани брязкали по брудному небу.

О, слухайте ж, мене звати Медісон Спенсер, я нащадок Антоніо та Каміли Спенсер, громадянка Пекла, і моя армія незчисленна, наче зірки у небі. І кількість моїх запасів цукерок — також. Я велю всім демонам і чортам Аїду негайно відчинити переді мною ворота їхньої багатої фортеці.

Розділ тридцятий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон, Існуєш ти чи ні, має не таке вже велике значення… бо я прийшла. Блудна дочка. Маленька Меді Спенсер прийшла пожати плоди».

Ми тільки наближаємося до обривчастих стін штаб-квартири підземного світу, а могутні ворота Пекла — дубові бруси, потемнілі від часу, заковані у залізо, — вже швидко зачиняються, аби не дати нам увійти. Стіни фортеці, що обсипаються, що тягнуться в обидва боки до самого горизонту, що підіймаються до самого неба, наче грозові хмари, випросталися ще вище, наче готуючись відбити атаку. Чорніють на тлі жовтогарячого неба. Ось: Великі рівнини викинутих бритвених лез, безкраїй, висушений на сонці континент, брукований на милі вглиб усіма тупими, іржавими лезами бритв, які людство викинуло геть, — це виблискуюче поле закінчується біля підніжжя зловісних кам'яних стін.

Одинокий демон охороняє ворота, а вони швидко зачиняються, гуркочуть зсередини від зрадницького скреготу ґрат, що стають на місце, ланцюгів, що змотуються і замикаються, болтів, що заходять у отвори. Шкіра у цього демона усипана запаленими болячками, з яких тече гній, а те, що демон вважає обличчям, являє собою морду чудовиська-кнура. Очі в нього — ті чорні камінці, якими акула-вбивця спостерігає за млявою, переляканою жертвою. Ось він у всій своїй красі — Ваал, скинутий бог вавилонян, споживач цілих поколінь жертовних дітей, забитих на його честь. Промовляючи громоподібним голосом, у якому чутні мільйони голосів його жертв, демон наказує: «Стояти! Ані кроку вперед!» Демон, Ваал, продовжує: «Розженіть свою загрозливу армію! І здайте смачнющі скарби хрустких батончиків від „Нестле“!»

Отак блокуючи нам шлях, цей демон, гібрид свині, акули й педофіла, вимагає від мене назватися.

Начебто у цю найновішу мить я знала, як мене звуть.

Я знаю, ким я більше не є: товстою дівчиною, яка доброзичливо посміхається, кліпає очима й каже: «Будь ласка, з цукром, якщо можна». Мій голос отримує силу й ненависть вусиків Гітлера. Моя голова гордовито піднята під вагою сліпучої корони Медичі. Мої товстенькі філейні частини, підперезані поясом королів-убивць, вихваляються трофеями військової кампанії. Стегна наїжилися тотемами й талісманами, доводячи, що я не просто якийсь персонаж із якоїсь книжки чи фільму. Я не є немудрою оповіддю. На відміну від Ребекки де Вінтер чи Джейн Ейр, я можу переглянути власну історію, заново вигадати і себе, і свій світ будь-якої миті. Виступаючи поряд зі Стрільцем, я сяю дикунським вбранням отриманої влади. До моїх послуг — незчисленні покидьки, що раніше служили десяткові тиранів, які зараз приречені на менше забуття. Пальці мої, багрові від крові деспотів, — це не ті пальці, що перегортали сторінки життів безпорадних романтичних героїнь. І тим більше, я зовсім не пасивна отроковиця, що чекає на вирішення своєї долі — ні, тепер я перетворилась на інтриганку, на головоріза, на Хіткліфа моїх мрій, що прагне врятувати мене саму. Бо зараз я є втіленням усіх чеснот, що я так палко прагнула знайти у Ґорані. Тобто: більше для мене немає меж.

Я — свій власний похітливий спокусник. Я виступаю у ролі власного грубого, брутального межувальника.

Поки ми наближаємось до воріт Пекла, не знижуючи темпу, мірним кроком мільярдів і мільярдів ніг, що марширують, Стрілець шепоче мені: «Найвеличніша зброя, яку воїн може взяти із собою до битви, це абсолютна впевненість у своїй безсмертній душі».

Жодних слизьких, мокрих ударів серця у вологій порожнині грудної клітки. Кров не тече під ніжною шкірою моїх кінцівок. На цьому етапі я більше не є чимось, що можна вбити.

Стрілець шепоче: «Твоя смерть пропонує тобі чудову нагоду».

Демонічна свиня, Ваал, оголяє ікла, його піднебіння наповнюється рідиною та пролитою в бою кров'ю його численних ворогів, зазубрений кошмар зубастого катування й страждань — але лише для тих, хто все ще відданий своєму минулому життю. На кшталт королів чи красунь. Чи багатіїв, чи знаменитих художників. Ні, такі великі зуби, що так голосно скрегочуть, можуть налякати лише тих, хто ще не визнав факт свого безсмертя. Демонічний звір дихає вогнем, рубає розпечене повітря величезними, нищівними кігтями. Демон реве й регоче, і ці звуки такі гортанні, так сповнені ненажерливого голоду, що навіть негідники і шахраї, які марширують у моєму кільватері, сволота й покидьки — навіть вони починають відступати, охоплені страхом. Навіть Стрілець, який нахилив голову, захищаючись від шаленої атаки отруйного сірчаного повітря з рота демона, навіть мій синьоволосий помічник, і той почав втрачати сміливість і мужність.

Так, я насмілилась на це не задля того, щоб сподобатися іншим. Також не шукаю я нагороди у вигляді радісних посмішок чи прихильності. Мета моя полягає не в тому, щоб підлабузнюватись і загравати з володарями; до того ж, на мій погляд, простоволоса, ідучи, як на параді, витягши кинджал із піхов, — я справляю досить-таки байронічне враження.

Діставшись огидного демона й опинившись на відстані одного кроку від нього, я, чесно кажучи, не здивувалась тому, що опинилась одна. Всі ж інші, вся ця купа легіонів