Читати книгу - "Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників"

На другу ніч хлопець сів на коня й поїхав до мосту.

Прив’язав коня до верби, вирвав другу дошку з мосту і шпурнув її в ріку. Присів за кущем і чекає.

Через якийсь час знову почувся стукіт копит. То був другий чорт. Він підійшов до мосту, оглянув його й заверещав:

— Гей, хто вкрав дошку? Ану, покажися!

— Це я! — хлопець вийшов з-за куща.

— Нащо шукаєш собі сварки… з нами?

— Віддайте людям місяць.

— Без бійки не віддам!

Парубок подумав і відповів:

— Нащо кров проливати? Радше ти стань каменем, а я стану стовпом. Покотишся з гори, вдаришся до стовпа. Як він розлетиться на тріски — ти переміг, а як ні — то давай місяць.

Так і зробили. Величезний чорний каменище розігнався з гори і так гримнувся до стовпа, що розсипався одразу на дрібний пісок. Хлопець розгріб пісок і знайшов там місяць, що аж засміявся від радості. Гуцул його не поніс у цісарський палац, а шпурнув на небо. Всюди стало весело. Затьохкав соловейко, загавкали пси й заквакали жаби в болоті.

Парубок сів на коня, подався до палацу. Коло відьминої хати став і подивився у вікно. Там пряли дріт, відливали олово, ворожили, а найстарша відьма вгадувала на картах. Гуцул перекинувся в блоху, поскакав у хату і скік тій відьмі на голову. А та бурмотіла:

— Цієї ночі якийсь лапайдух розбив другого чорта. Я віддячуся йому! Скажу сонцеві, аби воно сказилося, а сама стану криничкою в полі. Як він нап’ється з неї, то має луснути на чотири шматочки.

Блоха вискочила з хатки і знову стала парубком. Сів він на коня — і гайда просто до палацу.

А на третю ніч знову був на мості. Вирвав останню дошку і шпурнув її в ріку.

Чорт не забарився. Прискакав, почав кричати:

— Хто тут мені хазяйнує?

— Я, — і хлопець вийшов з-за куща.

— Чого ти причепився до нашого моста?

— Хочу, аби повернув на небо зірки.

— Ні, спочатку мушу поборотися з тобою!

— Май розум, дідьку, — сказав гуцул. — Я вже двом таким, як ти, скрутив в’язи. І тобі скручу. Віддай зорі по-доброму.

— Мусимо поборотися!

— Коли так, то зав’яжи мене міцно найгрубшими мотузками. Побачиш, що я порву їх, як павутину.

Чорт обмотав його грубезними мотузками і нав’язав стільки вузлів, що сто дідьків то не розв’язали б.

— Як не порвеш їх, кину тебе в ріку, — пригрозив.

— Добре. Та відвернися…

Чорт повернувся до нього плечима. А хлопець мав у жмені ножик. Миттю перерізав на собі мотуззя, випростався й сказав:

— Дивись, я вже!

Дідько трохи не зомлів зі страху. Поблід і почав трястись, як у пропасниці.

— Тепер в’яжи мене, — пробелькотів.

Гуцул пообмотував чорта мотузками, як горшкодрай дірявий горнець. Відвернувся й крикнув:

— Рви!

Дідько так натужився, що мало очі не повилазили. Дувся, кидався до землі, терся об каміння, скавулів від люті, як скажений пес.

Але нічого не допомогло.

— Тобі треба ще одну кулешу з’їсти, аби розв’язатися, — кепкував парубок. — Давай зірки, як не хочеш, аби жаба дала тобі цицьки.

— Можеш забрати, — погодився чорт.

— Де вони є?

— На коні, під сідлом.

Леґень витягнув зорі й почав рахувати. Довго їх перекладав із купи на купу. Скільки їх там було — годі вже сказати, але однієї гуцул таки не дорахувався.

— Де вона? — гримнув на чорта.

— Там є всі.

— Брешеш, однієї бракує! Як не скажеш, то шпурну тебе туди, де раки зимують.

Чорт зрозумів, що в нього кепські справи, бо гуцул знає, що до чого. Взяв та й зізнався:

— Я подарував одну зірку своїй коханій — відьмі.

Хлопець довго не думав. Висадив зв’язаного чорта коневі на спину, сів у сідло і — вйо! — до відьми. Стали під вікном і слухають, як відьма мудрує над розкладеними картами:

— Пек сему лиху! Десь пропав і третій чорт. Мабуть, його запропастив гуцул.

— Я тутечки, — крикнув чорт.

— Ой, Антипку мій коханий, ходи-но до хати.

— Не можу, любонько, бо зв’язаний. Віддай парубкові ту зірку, що я тобі подарував, і попроси, аби мене відпустив.

Гуцул увійшов до хати. Відьма дала йому зірку.

— Розв’яжи мого коханого, — попросила.

— Він мені ще потрібний.

Хлопець цілу ніч шпурляв зірки на небо. Хотів, аби кожна була на своїм місці. Як закінчив роботу, надворі розвиднілося. Він дідька — в мішок й поїхав до столиці.

Люди йому дякували за сонце, місяць і зірки. Тільки корчмарі, цісарські міністри та злодії не дякували, бо, коли темно, легше шахраювати.

Парубок розв’язав дідька й сказав:

— Ану, Антипку, збери корчмарів, міністрів та злодіїв. Обмасти їх смолою, обкачай у пір’ї і води три дні і три ночі по ярмарках.

Чорт вискочив з мішка й побіг виконувати наказ.

Хлопець пішов до палацу. Став перед престолом і сказав:

— Вельможний цісарю, я все вже зробив. Сонце, місяць і зорі — на своєму місці. Тепер поїду за своєю мамою, аби вона подивилася й сказала, чи хоче такої невістки, як твоя царівна.

— Добре, хай буде, — погодився цісар.

Гуцул пустився в дорогу до Коломиї. Сонце смалило, як скажене. Побачив грушу з доспілими грушками, але навіть не підійшов до неї. Спрага не давала йому жити. Але дарма, побачив криницю з чистенькою, як кришталь, водою, — пройшов мимо неї.

Забрав свою маму й повернувся до цісаря. Царівна їй сподобалася.

Було таке весілля, якого світ не бачив. Аякже!

Про солдата Івана

Це давно було. Служили тоді в армії цілих двадцять п’ять років. В одному селі жила стара вдова. Мала вона одного сина Івана. Іван був уже здоровий, хороший парубок. Мати раділа, дивлячись на нього. Але прийшла звістка, щоб із села виряджали в солдати сім чоловік. Впала біда і на вдову. Як не плакала мати, як не побивалася, а довелося прощатися з рідним сином.

Пішов Іван на двадцять п’ять років. Дуже сумував за ненькою. Кожного тижня посилав листи — утішав стару матір.

Одного разу Іван почув, що можна відслужити службу за три ночі. От він і подумав: «Піду, відслужу три ночі й поїду до матері».

Пішов Іван до міста, до начальника. Йому сказали, що треба провартувати три ночі біля кам’яного замку, що стояв на краю міста. Цей замок охороняли щоночі, але ніхто звідти не повертався. Іван чув це, але вирішив: краще умерти, ніж служити двадцять п’ять років. Перед вартуванням згадав Іван стару неньку і все, що було доброго і поганого в його житті.

Ось