Читати книгу - "Дивовижна історія Мері Стенз"

— А-а… — Старий трохи помовчав, тоді поправив окуляри й пильніше придивився до Дарка. — Як, ви сказали, прізвище?

— Стенз.

— Вона щось накоїла?

— Просто треба дещо з’ясувати, — відказав Дарк і протиснувся вперед.

Старий відпустив двері з видимою неохотою.

— Здається, й справді є тут така одна. Трохи пам’ять зраджує, розумієте, начальнику. Старий я вже, через місяць вісімдесят два буде, і ніколи…

— Де вона живе? — різко перебив його Дарк.

Старий тицьнув пальцем нагору.

— Отам на самому вершечку, четвертий поверх.

Дарк поволі піднявся дерев’яними східцями, навпомацки просуваючись у півтемряві. Повітря було важке, застояне, тхнуло пліснявою, трухлявим деревом і кішками. Він зупинився на горішній площадці, де сходи кінчались, і побачив попереду двері. Обережно натиснув на клямку, та двері були замкнені. Не вагаючись, Дарк загрюкав у них кулаками.

Минуло кілька секунд, і він почув, як відчинилися внутрішні двері й притишений Пенелопин голос спитав:

— Хто там?

На якусь мить у нього майнула думка відповісти зміненим голосом, та здоровий глузд підказав, що то була б марна спроба: надто вже примітний голос він мав. Не лишалось нічого іншого, як діяти навпростець.

— Дарк, — обізвався він. — Може б, ви мене впустили?

Відповіді не було. Внутрішні двері знов зачинились.

Дарк трохи почекав, тоді ще раз рішуче постукав. “Висаджу двері, коли так, — подумав він. — Тепер уже не відступлюся”.

Він знову затарабанив у двері й аж здивувався, коли вони відчинились. Перед ним стояла Пенелопа. Обличчя її було бліде й сердите, але голос звучав рівно.

— Можете ввійти, — мовила вона крижаним тоном.

Дарк пройшов за нею довгим коридором, до якого крізь брудне віконце попід стелею пробивалося тьмяне світло, і опинився в похмурій, схожій на комору кімнатці з бляклими зеленими стінами. Смугастий кіт сердито зиркнув на нього з потертого килимка. Меблі в кімнаті були дешеві й старі, біля вікна стояло обшарпане ліжко з чотирма мідними кулями.

Мері підвелась йому назустріч і стала посеред кімнати; її постать чітко вирізнялася на тлі сірого прямокутника вікна, запнутого фіранкою. Дарк ступив уперед, Ледве тамуючи бажання схопити її в обійми й поцілувати, але нараз прикипів до місця, розгледівши в присмерку кімнати обличчя дівчини. Її вигляд вразив його, наче громом.

— Милий боже… — мовив він і затнувся.

Шкіра на обличчі була мертвотно бліда, вкрита дрібними лусочками, а подекуди облазила бридкими клаптями. Деякі місця позападали, неначе обличчя було з м якого воску й розтавало зсередини. Волосся, яке ще так недавно вилискувало гарячою бронзою, звисало тьмяне й неживе. Навіть обриси постаті немовби якимсь незбагненним чином розпливлись і погрубшали, так що тепер вона видавалася майже безформною. Недавня краса дівчини ще не зникла, тільки сховалася під поверхню, але то була вже краса в стані занепаду.

Дарк потягнувся до дівчини, щоб узяти її руку, та вона швидко відступила.

— Ось що ви зробили зі мною, Поле… — В голосі її не було образи чи докору — вона просто відзначала факт. — Ви розпочали це, коли найняли мене шпигувати за фірмою “Черіл”, і довершили своїм репортажем в “Очевидці”.

У її віддихові Дарк уловив ледь відчутний солодкуватий запах джину. На невеличкому столику біля ліжка стояли дві порожні пляшки та карафка з водою; ще одна спорожнена пляшка валялася на підлозі. У сусідній кімнаті раптом почувся пронизливий сміх і брязкіт розбитого скла.

— Пенні, — сказала дівчина, — піди подивись, що там таке, і приглянь за нею, будь ласка.

Пенелопа швидко вийшла з кімнати.

— Моя мати, — гірко пояснила Мері. — Коли ви прийоми, ми подумали, що краще сховати її. Даруйте, що не можу запропонувати вам випити: вона забрала пляшку з собою.

Дарк нічого не сказав, лише пильно дивився на неї. У надвечірніх сутінках дівчина здавалася сірою, виснаженою, потворною. На устах її з’явилась крива іронічна посмішка.

— Я ніколи не була гарна, Поле… сама собою… — знову заговорила вона. — Краса, яку вони мені дали, штучна, створена з допомогою гормонів і хімічних речовин. Я однаково що наркоманка. Без постійних доз гормонів занепадаю… і от повертаюся назад, до того, чим я була, а може, й до чогось гіршого…

З сусідньої кімнати знов почувся істеричний сміх, за ним — Пенелопин голос, що вигукував якісь лайки, а потім — грюкіт перекинутого стільця.

— Ви, звичайно, знаєте про мою матір, — сказала Мері вибачливим тоном. — Щоб угамувати її, я мушу без кінця купувати джин, та й сама прикладаюсь до цього зілля, аби не збожеволіти. Але я більше не мала куди податись.

— Ви завжди могли прийти до мене, — тихо мовив Дарк, усе ще не опам’ятавшись від жаху.

— Ви мій ворог, Поле, — відказала вона.

— Мері, я вам не ворог, — палко заперечив він. — Я зробив це тільки тому, що були зачеплені певні принципи.

— Я знаю… Ви дуже принципова особа. К бісу людяність: принципи — ось єдине, що важить! Це вельми шляхетна засада, але жорстока щодо тих, хто не причетний до неї безпосередньо. А коли розібратись до кінця; це справжнісінький егоїзм. Чи спинилися ви коли хоч на мить, щоб подумати про мене — про те, як можуть позначитись ваші дорогоцінні принципи на моїй кар’єрі, моїй зовнішності?

Скісне надвечірнє світло чітко вирізнило западини на її щоках, там, де шкіра погрубшала і злазила клаптями.

— Так, — признався він, — я думав про вас, але не заглядав надто далеко вперед. Я не передбачав, що доктор Рафф накиває п ятами, і ніколи не гадав, що створена ним краса так швидко зів’яне. А втім, має знайтись якийсь вихід, і без доктора Раффа. Десь повинен бути лікар, обізнаний з гормональною терапією, який зуміє поставити все на місце.

На цей раз усмішка Мері була щира, хоч і трохи боязка.

— Я не хочу цього, Поле. Я не змогла б знову пройти крізь весь цей жах. Єдине, чого я хочу, це етати самою собою, такою, як була, — звичайною, простою Мері Стенз. Як ви гадаєте, я стану колись сама собою?

— Авжеж, — поважно відказав Дарк. — Але найближчі кілька тижнів будуть дуже болісні. Якщо ви здолаєте пережити цю руйнацію, все буде гаразд. А тим часом…

— Тим часом?.. — перепитала вона.

В цю мить у сусідній кімнаті розлігся страшенний гуркіт, за яким почулися здавлений крик і сердита нерозбірлива мова.

— Мері, — твердо сказав Дарк, — вам не можна залишатися тут далі. Вам потрібні увага й піклування, щоб за вами хтось доглядав, той, хто любить вас такою, яка ви є…

— Еге ж, — стиха обізвалася дівчина, — саме це мені потрібно.