Читати книгу - "Мартін Іден"

— Стривай, — пробурмотів Джо. — Хай-но я подумаю.

Він ухопився за прилавок, так тремтіли його ноги.

Мартін підтримав його.

— Напиши там і про мене, — раптом сказав Джо. — Або дай лишень я сам перепишу.

— Але чого ж ти кидаєш? — спитав Мартін.

— Того, чого й ти.

— Я піду на море, а ти ж цього не можеш.

— То так, — відказав Джо. — Але я можу піти блукати.

Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:

— Їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.

— Ото коли я лежав у лікарні, — почав Джо. — Чудово було! У мене був тиф… я тобі розповідав?

Поки Мартін писав телеграму про те, що вони обоє залишають роботу, Джо вів далі:

— Коли я лежав у лікарні, мені жодного разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли працюю цілий тиждень, як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п'ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.

— Краще киньмо жеребок, — запропонував Мартін.

— Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! — гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.

У понеділок уранці Джо аж нетямився від передчуття волі. Йому було байдуже, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало дорогоцінних хвилин минуло, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем і деревами.

— Диви! — вигукував Джо. — Це все моє! І задарма! Я можу лягти під цими деревами і проспати хоч тисячу років, якби захотів. Ходім зі мною, Марте. Плюнь на все. Чого ждати? Он та країна, де нічого не роблять, і в мене є квиток туди, тільки туди, а не туди й назад.

Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудної білизни, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши свою волю, він кинув сорочку на підлогу й почав топтати ногами.

— Шкода, що тебе нема в цій сорочці, свиняча мордо! — кричав він. — Якраз отут, у мене під ногами. На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, проклятущий! Ану, спробуйте мене вдержати тут! Спробуйте!

Мартін, сміючись, нагадав йому за роботу.

У вівторок увечері приїхали нові робітники, і весь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до всіх порядків. Джо сидів і пояснював, як що робити, але сам ані пальцем не рушив.

— Годі з мене! — заявив він. — Годі! Хай виганяють, бо я й сам піду. Щоб я ще працював? Красненько дякую. Ні, я вже їздитиму товарняками і спатиму в холодку під деревами. Працюйте ви, нещасні раби! Працюйте і обливайтесь потом! А коли здохнете, зогниєте так само, як і я — то хіба не однаково, як жити? Ну, яка зрештою різниця?

У суботу вони одержали платню і дійшли разом до перехрестя.

— Ти, звісно, зі мною не підеш? Не варто й умовляти? — промовив Джо безнадійним тоном.

Мартін похитав головою. Він збирався вже сідати на велосипед і рушати. Вони потиснули один одному руки, і Джо, затримавши на хвильку Мартінову руку, сказав:

— Ми ще побачимось на цьому світі, Марте, я певен. Таке в мене передчуття. Прощай, Марте, і хай тобі щастить! А знаєш, як я тебе полюбив, бісів хлопче!

Він самотньо стояв серед дороги і дивився вслід Мартінові, аж поки той не зник за поворотом.

— Гарний хлопчина, — пробурмотів Джо, — дуже гарний.

Потім побрів дорогою до водонапірної вежі, де на запасній колії стояло кілька порожніх товарних вагонів, чекаючи поїзда.

Розділ XIX

Рут і вся її родина були вже дома, і Мартін, повернувшись до Окленда, знов почав зустрічатися з нею. Діставши вчений ступінь, вона вже не вчилась, а він, виснажившись од тяжкої праці фізично й духовно, перестав писати.

Отже, тепер вони мали більше часу одне для одного, і близькість їхня швидко зростала.

Спершу Мартін нічого не робив, а тільки відпочивав. Дуже багато спав і цілі години сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження було живіше зацікавлення газетами. Потім він почав знову читати — легкі романи та поезії, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіске. Напрочуд здоровий організм Мартіна допоміг йому відновити втрачену життєву силу, і до нього повернулась молодеча бадьорість.

Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, вирушить у плавання, вона дуже засмутилася.

— Навіщо вам це? — спитала.

— Гроші потрібні, — відповів Мартін. — Я повинен зробити деякий запас для нової атаки на редакторів. У цій боротьбі найкраща зброя — гроші й терпіння.

— Коли вам так потрібні гроші, чому ж ви не лишились у пральні?

— Тому, що пральня обертала мене в тварину. Від такої важкої роботи, як там, тягне на пиятику.

Вона з жахом глянула на нього.

— Невже ви… — почала вона тремтячим голосом.

Він міг би легко втаїти правду, але від природи був щирий; до того ж він пригадав давнє своє рішення завжди говорити правду, хоч би там що.

— Так, — відповів він. — Бувало кілька разів.

Рут здригнулась і відсунулась од нього.

— З жодним моїм знайомим ніколи такого не траплялося, — сказала вона.

— Бо, певно, ніхто з них не працював у Шеллі, в пральні «Гарячих джерел», — гірко посміхнувся він. — Праця — добра річ. Вона корисна для здоров'я, як кажуть проповідники, і я ніколи її не боявся, Бог свідок. Але все добре в міру. А в пральні цієї міри не було. Тим-то я й іду у плавання. Мабуть, це буде останнє, бо, коли повернуся, прокладу собі шлях до друку. Я певен цього.

Рут мовчала, не співчуваючи йому, а Мартін, замислено дивлячись на неї, відчував, як важко їй зрозуміти все те, що він пережив.

— Коли-небудь я напишу про це книжку і назву її «Приниження праці» або «Психологія пияцтва в робітничому класі», або щось подібне.

Ніколи ще від дня знайомства не були вони такі далекі одне від одного. Одверта Мартінова сповідь, за якою відчувалось обурення, відштовхнула Рут. Але саме це віддалення вразило її більше, ніж причина його. Воно показувало, які близькі були вони досі, і тим самим торувало шлях до ще більшої близькості. В ній прокинувся жаль до нього, зароїлися наївні ідеалістичні думки, як би його виправити. Вона врятує цього юнака, що збився з пуття. Врятує від прокляття