Читати книгу - "Тамдевін. Вовчі історії замку Гербуртів (збірка)"

Каська зриває суцвіття й кладе собі до рота, повільно перетирає їх залишками зубів. Це, аби суглоби не рипіли, пояснює дівчинці. Зонька й собі нахиляється по квіточку. Скуштувавши, випльовує – зовсім не солодка.

Зоньці подобається слухати бабу Каську, бо та ніколи не запитує: як там у школі? І чи вона допомагає мамі. І що батьки роблять. І чого у брата слина стікає на підборіддя і палець завжди в роті. Нічого такого стара Каська не питає. А лише сама розказує й показує й уважно дослухається до розповідей дівчинки. Вони можуть удвох роздивлятися на мурашині доріжки у траві; Зонька лежачи на животі, баба сидячи, бо їй так краще видно, й іноді вказуючи дрючком на щось цікаве. Вона навчає Зоньку назв трав, яка від чого помічна, коли їх варто збирати і як сушити згодом. Оце, каже живокост, ми його корінці з тобою восени викопуватимемо. А це м’ята, зараз вона в силі, твоєму брату до чаю добре додавати. А Зонька знає, що найкраще братові козяче молоко на сорока травах, він від нього неодмінно одужає.

Онуків у Каськи немає, їй Зонька за онуку. Свого Петра баба пізно народила, а він ще й прикрий, перебірливий, ніяк не ожениться, а Каська й не питає коли… Вона й так знає, що ще не час. Хоча могла б уже мати таку онуку, як десятирічна Зонька.

Нині все як завжди: баба складає своє шиття, виходить із козами стежкою на пасовисько. Кози чогось неспокійні, не хотіли йти з подвір’я, впиралися. Довелося тягнути їх на мотузку. Каська хотіла було вже залишитися, припнути їх у садку, але вони траву в садку витолочили, варто було дати їй трохи піднятися. Каська запиталася кіз, що сталося, а вони й самі не знали чого. Просто не в гуморі. То що тепер, не робити свого? Наполягла – потягла обох на соковиті трави до узлісся.

Поки нитка була, Каська вишивала, не помічаючи дрібних помилок на полотні. З відстані витягнутої руки їй здавалося, що стібки лягають рівно… А тоді охопила бабу дрімота. Голова звісилася до грудей, хилилася все нижче, сонце посунуло тінь від ліщини вбік, пригріло Касьчине пооране зморшками чоло, але й тоді вона не прокинулася. Вона не бачила, не відчувала, що за нею та її козами спостерігають з прохолодної темряви гаю кілька пар напружених очей. А тоді наче хтось торкнувся її плеча, вона розплющила очі й роззирнулася.

Недобре було на серці. Наче після важкого сну, що одразу й забувся. Каська підвелася, озирнулась на лісову хащу, підхопила свою ряднинку, на якій сиділа, витягла кілок й повела своїх кіз нижче, подалі від цього неспокійного місця. Очманілі кози ледве пленталися, похитуючи обважнілими вим’ями.

А коли вдруге озирнулася Каська, то стала стовпом. У тіні ліщини стояли вовки. Чи пси. Якісь дивні собаки-вовки. У зосереджених поглядах не мали страху. Це Каська одразу побачила своїми далекозорими очима. Ті мешканці лісу спостерігали за нею та її козами – їхні наміри були очевидними. Вовки ніколи б так зухвало й відкрито не роздивлялися на людину, це Каська знала ще від свого батька, ще з дитинства. Кози нарешті очуняли, замекали, потягли вперед, смикаючи мотузки.

Крижаною памороззю обсипало Касьці спину, руки трусилися, коли вона, нахилившись, встромляла кілок у траву. Зонька піднімається сюди! Ця думка стугоніла, билася у скронях. Ось-ось дівчинка буде тут, ось-ось вона гукне безпечно: «Білянко!» Вона завжди здалеку вітає свою улюбленицю.

З-за кущів вийшла… невже Лялька? Так, вона. Стала за тими вовками чи псами. І Касьці наче полуда з очей спала, вона нарешті все зрозуміла, більше того – відчула, що й батько цих молодих вовкособак є десь поблизу, теж тримає Каську на оці, але вона його не помічає.

І тоді Каська стала спиною до своїх кіз, до дівчинки, яка вже надходить наразі невидима, піднімається стежкою, видивляючись жуків у спориші… Стара жінка тихо назвала ім’я Ляльки. А тоді повторила його ще раз і ще, ступила крок до лісової сім’ї, до зграї вовкособак. Вона говорила до Ляльки і до її синів. Їх було п’ятеро, а не семеро, як два роки тому на галявині, десь двоє поділися, де вони є, не хотілося думати, не було для цього ні часу, ані бажання. Каська зверталася до тих, що стояли на узліссі й переступали в нетерпінні на своїх пружних лапах, чекаючи сигналу від старшого. Каська повільно йшла до них, переконуючи Ляльку послухати її, забратися звідси, бо чоловіки влаштують на них облаву і це зле закінчиться для Ляльки та її дітей, а за горою дикий ліс, там воля, там, звідки прийшла Лялька зі своїми синами, туди їм і варто повернутися, бо у вовків своє життя і своя територія, і у вовкособак так само, а у людей своя. І краще кожному триматися свого.

Каська бачила морди лісових псів. Колись давно, вона була тоді така як Зонька, тато розповідав комусь з дорослих, а вона чула з печі, про зграю вовкопсів, ватажком якої був вовк, а матір’ю – втекла сучка. Ті голодні під’ярки, молоді напіввовки, нікого не боялися, вони збивали з пантелику своєю поведінкою і були небезпечнішими за вовків, бо успадкували від батька гени дикої природи, силу, спритність й жорстокість, а від матері – близькість до людей.

Каська ніколи не потребувала, аби її боялися. Вона завжди прагнула лише розуміння. Надто тепер, цієї хвилини, хоча б інстинктивного усвідомлення, як варто діяти, і щоб Лялька переказала своїм дітям, що зараз не треба робити того, на що вони вже наважились. Каська вкладає у свій гарячий шепіт усю свою силу, увесь свій внутрішній жар. Вона зараз легко йде, їй нічого не болить, її очі палають. Вона могла б навіть бігти – без утоми, ледве торкаючись землі, як дівчинка, бо такою вона зараз і є, саме цієї хвилини.

Розпалені пси-вовки не хочуть зупинятися. Вони обступають людину й погиркують, звужуючи коло, а це двоноге-сполошене-безстрашне не замовкає, говорить й говорить. Повітря заповнює її монотонне гаряче бубоніння, наче шемрання дубового листя, наче шурхіт сухого бадилля у яру, немов дзюрчання води в джерелі. Вони дослухаються до цих заворожуючих звуків. Вони не дають їм зосередитися на своєму, вони збурюють у них якісь відчуття. І от уже мати вовчиця повертає морду в один