Читати книгу - "Схід"

запам’ятав. Бо, може, пам’ять у нашій крові. Бачу її кількарічного брата, як він бавиться на піщанистій дорозі. Під’їжджають німці і щось йому кричать, але він не звертає на них уваги. Нарешті один з них, якому урвалося терпець, виймає пістолет. Із ближнього дому хтось вибігає і жестами пояснює, що дитина глухоніма, вона нічого не чує. Вихоплює хлопчика з-під коліс, і авто їде далі. Тепер брат часто з’являється у розповідях. Малює коней. Або вирізає їх з паперу, і вони біжать дорогою, на якій його мали вбити. Коли я був малий, він малював коней для мене. Гарних і живих. А тепер вона розповідає про те, що він був винятковим, тільки ця глухота і воєнні часи призвели до того, що потім жив у самотності і тиші. Я легко уявляю собі все це і легко пригадую самого себе через двадцять років на тій самій сірій дорозі посеред дерев’яних домів. Напевно, вона нервово виглядала за паркан, чи я кудись не пропав, не подався за дюни, де зелено і розлого розливався Буг. І чи не прийшли якісь нові німці. Я слухаю її обірвані історії і відчуваю запах диму з коминів. Влітку, аби щось зварити, у піч підкидали соснові шишки. Ми збирали їх до джутових мішків у лісі, який називався хвойним. Навіть за дня туди мало хто заходив сам, бо все ще живою була розповідь про сотні трупів, які лежать під деревами відтоді, коли у сорок четвертому тут проходили рускі. Шишки горіли гарячим, бурхливим вогнем. Повітря сповнювали запахи живиці, вареної картоплі і розігрітої олії. Мені не треба нічого уявляти, коли вона розповідає про часи, коли мене ще не було.

Вона часто говорить про брата, бо той недавно помер. Вона нікуди не виходить, але коли я кажу: «Ходи, поїдемо», — вона несподівано погоджується без жодних протестів. Тому що не мала сили, надто хвора, аби бути на похороні. Тож тепер ми їдемо на таке собі повторне поховання. Осінь щойно починається. Ми їдемо на північний схід. То ближче, то далі від переплетення рік. Спочатку це Буг з Нарвою, а потім сам Буг. Сьогодні неділя. Люди виходять з костелів. Сідають у автівки. Десятки автомобілів барикадують шосе. А я пам’ятаю коней в голоблях, мішки з оброком і гострий дух поту, змішаний із порохами з-під копит. Так, як вона пам’ятає брата, коли він був хлопцем і мчав з паперовими кіньми піщанистим гостинцем, на якому його хотіли застрелити. Ми обоє їдемо на цвинтар проти течії часу. І обоє трохи боїмося. Але виявляється, що все добре. Цвинтар трохи за селом, на лісовій галявині. Через золоте і холодне сяйво осені могили такі виразні, як чорна каліграфія. Пісок жовтий, сухий, і не може бути мови про воду, яка стоїть десь під поверхнею, десь у глибині ґрунту, про воду, яка роз’їдає домовини і трупи. Я залишаю її, відійшовши трохи вбік, і спостерігаю. Вона стоїть, ледь схилившись, над сірим надгробком. Мала би молитися, але тільки дивиться і, мабуть, уявляє собі його там, під землею, із заплющеними очима, що спить зі складеними на грудях руками, у позі, в якій ми очікуємо на вічність. Тому настільки важливий цей сипкий пісок, який не затримує воду. Щоб тілу було сухо. Щоб воно не мучилося, ніж настане вічність. Напевно, вона його собі уявляє, вгадує обриси під сухою землею і дерев’яною домовиною. Бачить хлопця, який уникнув смерті, щоби могти ганяти гостинцем з паперовими кіньми. Бачить усе те, що відійшло і на що тепер чекаємо, коли повернеться. Прикопані і нерухомі. Ми чекаємо, коли розверзеться. На сухих лісових галявинах, якщо пощастить. Напевно його бачить, бо її обличчя лагіднішає. Так ми обоє стоїмо, трохи віддалені, і думаємо про нього: чи йому добре і як швидко пролетить це очікування.

А потім уже треба повертатися, бо сонце холодне, світло пронизливе, а вона, окрім полегшення, відчуває втому. Ми їдемо через села з газонами, туями і фігурами грецьких танцівниць зі штучного каменю. Холодно, і я не можу відчинити вікна, щоб відчути болотяний запах ріки, яка — хоч і невидимо — супроводжує нас десь із правого боку. Нема вже ні корів, ні коней, тому прибережні пасовища заросли верболозом. Я їду і нічого не впізнаю, але все пам’ятаю.

Вдома вона відразу переодягається у щоденне і дрібоче собі. Трохи замислена, ніби ще не вийшла з-під того холодного сонця. Але я бачу, що вона щаслива після цієї подорожі до могили.

Такою її залишаю. Згорблену, з півусміхом на обличчі. Але не можу добре придивитися, бо у дзеркалах заднього виду спостерігаю за стовпчиками воріт. І, вже не дивлячись на неї, піднімаю на прощання руку і від’їжджаю.

*

Тепер, поволі забуваючи всі ті речі і події, я намагаюся про них думати. Вони живуть у своїм теперішнім так само, як у своїх окремих кімнатах. Він на горі, вона внизу, бо ледве ходить. Зустрічаються, коли їдять, і розмовляють про те, що було сьогодні. Або що завтра треба зробити закупи. Потім розходяться. Я їм уже нічого не розповідаю. Вони вже ні про що не питають. Коли повертаюся пізно, прислухаюся біля її дверей. Радіо грає всю ніч. Однак невідомо, чи вона слухає, чи дрімає. Може, їй сниться минуле. Всі ті речі і події. Прокидається і нічого не пам’ятає. Тож, може, це радіо заповнює пустку пам’яті. Або як сон наяву. Воно замість усіх тих речей і подій. Радіо на переміну з телевізором. Іноді вони накладаються, і важко їх розрізнити. Змішуються. Безперервний шум, адже тиша страшна, і пахне її порожнечею.

То я вже нічого не розповідаю. Вони не питають, куди їду чи звідки вертаюся. Просто залишаю в них авто і виходжу з наплічником. Іду на станцію і чекаю на S3. Надворі тепло, я маю багато часу і можу пригадувати собі всі ті речі і події. Наприклад, парові локомотиви і механічні семафори з гасовою лампою всередині. Вздовж колії бігла стежка. Її витоптали колійники, які щодня доливали гасу і чистили червоні і зелені скла. Щоби переставити семафор, треба було пересунути великий, масивний важіль у начальника станції.

Часом крізь вікно було видно, як якісь дрібніші мусили навішуватися на важіль усією вагою свого тіла. Він поволі опускався і натягав дроти, протягнуті вздовж рейок. До семафора було кількасот метрів. Усе ручне, усе механічне. Так, під семафорами пахло розлитим гасом. Як у селі. На піщанистій стежці. У теплі дні було