Читати книгу - "Схід"

барханом, узгір’я за узгір’ям, скеля за скелею — і нічого іншого. Але прецінь не виносили померлих будь-куди, тільки туди, де їм буде легше покинути попередній світ. На якийсь протяг, на вітер, на перевал з голодним птахом, вовком і псом. Гриф забирав частину і перетворював її на лет. Пес і вовк — на терпеливий біг.

Бабцю ми ховали влітку. Я дивився, як опускають труну на шнурах. Викопана земля була сіро-жовта. Мені здавалося, що яма дуже глибока. Навколо стояло все село. Я не знав, що робити. Перший раз бачив, як когось закопують. Мав сім років. Не розумів, що таке смерть. Тільки знав, що бабця у труні і я вже ніколи її не побачу. Коли ми цілували її перед тим, як закрити віко, вона була холодною, як земля в глибині могили. Я стояв нерухомо. Не плакав. Довкола жінки ридали ридма. У батькових очах були сльози. Я ще нічого не знав. Діти безсмертні. Дивився, як падає земля. Уявляв собі холодну темінь, в якій спочине бабця. Але вона вже раніше була холодною, тож я особливо за неї не боявся. Напевно, відчував, що її життя лишилося на поверхні. У днях, які проминули, але не забулися. Тому я не боявся. Не плакав. Дивився, як земля покриває домовину. Глухий звук, коли вона вдаряла об віко, зупиняючись за сантиметри від її обличчя, від випростаного тіла зі складеними на грудях руками. Довкола лежали інші тіла, теж у скринях, і чекали. Цвинтар був невеликий і гарний. Далеко від села. У тіні старих дерев. За дорогою, на схід відкривався лагідний, низинний вид: поля, луки, купки тополь, дерев’яні доми у садах. В одному з них вона під ранок померла. Десятиліттями вони приносили сюди своїх померлих і клали одних біля інших. Іноді домовина на домовину, бо вже не вміщалися. Це очікування померлих за селом, у тіні високих дерев, за залізною фірткою мені здавалося цілком природним. Цвинтар прилягав до життя, як шкіра до тіла. Певного дня вони мали встати. Ми мали з ними зустрітися. Мабуть, тому я не плакав.

Пригадую собі усе це, їдучи в глибину пустелі. Часом ми зупинялися на ніч у людей. Юрти були просяклі запахом їжі і тварин. Запах здавався міцнішим і щільнішим за сукняні стіни. Віяв вітер, і було темно. На сто, на тисячу кілометрів. Ненадійним захистом були ці садиби. Якогось дня зникали, залишивши тільки круг витоптаної трави. Забирали все. Вантажили на причепи тракторів, на вози, на верблюдів, і нічого не лишалося. Земля, як тисячоліття тому. Об’їджені кістки тварин, пляшка з-під горілки, попіл після ватри. І обрій замикався. Як було з тими старими могилами. Вони зникали. Залишався пісок і пил. Я думав про це. В юртах і біля вогнищ. Про шляхетність цієї країни. Про готовність до відходу. У давньому Улан-Баторі китайці не ховали своїх померлих, а клали їх у скрині, поставлені одна на одну, і коли їх назбирувалося достатньо багато, формували караван і рушали через пустелю в бік Ерен-Хото, щоб закопати тіла у землі предків. Бо не хотіли нічого втратити і тисячоліттями нагромаджували предмети, твори мистецтва, міста, книги, посаги і підземні армії з глини, які мали полегшувати самотність імператора. Нагромаджували померлих. Усю ту матерію, в якій знаходили розраду. Верства за верствою, тисячоліття за тисячоліттям — як ріка, що несе намул.

Невідомо, де похований Чингізхан. Кажуть, що на північному сході, у краях, де він народився. Кажуть, що убивали всіх, хто перестрів похоронну ходу. Що сталося з нею, невідомо. Може, і свиту повбивали останні, найвірніші з вірних, і забрали таємницю в могилу. Він з’явився нізвідки і безслідно відійшов у глибини гористого степу, де в’ється ріка Онон і починаються перші ліси. Повернувся туди, звідки прийшов? Залишивши після себе тільки пам’ять жаху і слави? Оце і є життя? Пам’яттю тих, хто лишився, і тих, які тільки прийдуть? Нема нічого, окрім подій, яких не врятує, не збереже жодна річ? Ні на землі, ні в могилі? Можемо нагромаджувати і нагромаджувати, але ніщо нас не прикриє? Можемо складати верствами наших померлих, сподіваючись, що вони нас захистять, загородять, коли настане час? Ми робимо їм лігва з каменю, щоб було куди приходити, щоб вони не втекли. М’ясо всихає, та залишається кістка, і це нас тішить. Кістка. Чинимо так, щоб її затримати. Тому що не віримо в пам’ять.

Це країна кісток, і до цього треба звикнути. Вони лежать всюди. У степу, при дорозі, в поселеннях, у містах. В Улаангомі коров’ячі черепи лежали біля брами монастиря. Десь я бачив висохлу половину чорного пса. Це було у центрі села, і колеса авт повільно перетворювали псячі рештки на пил. Або недалеко від хребта Баянзаг, коли ми годинами йшли через справжню пустелю, раптом натрапили на концентричні кола скелетів і дрібних черепів з рогами. Це все, що залишилося від козячого стада. Може, їх зарізали одним махом, обробили і — вже як м’ясо і шкури — повезли далі. Або десь за Манлаєм останньої ночі в Гобі: ми напнули намет біля кволого джерельця. Воно підживляло болотисту луку і зникало в піску. Вранці я знайшов неподалік скелет верблюда. Йому нічого не бракувало. Лежав білий і спокійний, як його застала смерть. Можна було подумати, що він спить. Кілометром далі я бачив трьох живих. Вони прямували до виднокола.

І у десятках інших місць теж. Часом ще з рештками рудої або сірої шерсті. Іноді — винесені на берег степових рік. Але завжди вичищені, без залишків тканин, без запаху, мінеральні і гладкі. Можна було собі уявляти, що вони тисячоліттями залягають у землі, шар за шаром, разом із рослинністю, яка вмирає кожного року. Уявляти, що під нашими ногами цвинтар. Могила усього.

Її щораз важче вмовити вийти з дому. Дріботить по кухні. Коли тепліше — на подвір’ї. Туди-сюди. Туди-сюди. Нагадує пташку в клітці. Ще підлітає, але втрачає силу. Мені трохи соромно своєї рухливості — що завжди проїздом, завжди поспіхом, ніколи не спеціально, лиш при оказії. Вона вже навіть перестала випитувати. Врешті, що я їй скажу? Що пісок? Що нема води? Як у пустелі? Що повзають змії, що лежать черепи? Тож не кажу нічого. Слухаю уривки її розповідей. Часом питаю про минуле, бо ми обоє вже знаємо, що це єдиний безпечний притулок. Вона розповідає. Фрагментами.

З’являються прості і ясні образи, наче не було всіх цих років. Я бачу їх так виразно, ніби сам