Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

За святковим столом із нагоди Дня подяки поруч із Ріарденом сиділи троє: його дружина, мати і брат.

— Сьогодні той вечір, коли слід подякувати Господу за його благодать, — сказала мати. — Бог був добрий до нас. В усій країні є люди, в яких сьогодні на столі немає їжі, є такі, що навіть не мають дому, і дедалі більше людей щодня втрачає роботу. Мені аж моторошно бачити, що відбувається в місті. Та що там, тиждень тому я зустріла Люсі Джадсон — Генрі, ти ж пам’ятаєш Люсі Джадсон? Вона жила по сусідству з нами у Міннесоті, коли тобі було років десять-дванадцять. Мала хлопчика твого віку. Коли вони переїхали до Нью-Йорка, років двадцять тому, я втратила Люсі з поля зору. У мене аж мурашки пробігли по тілу, коли я побачила, на що вона перетворилася: беззуба стара відьма, загорнута у чоловіче пальто, жебрала на розі. І я подумала: то ж могла бути я, але волею Господа цього не сталося.

— Ну, коли вже ми дякуємо, — весело мовила Ліліан, — думаю, нам не слід забувати Гертруду, нову кухарку. Вона митець!

— Я буду старосвітський, — сказав Філіп. — Я просто хочу подякувати найсолодшій матусі на світі.

— Ну, коли вже на те пішло, — мовила Ріарденова мати, — ми повинні подякувати Ліліан за цей обід і за те, що вона так постаралася зробити його красивим. Вона кілька годин віддала, щоб прикрасити стіл. Дуже вишукано й по-особливому.

— Тут усе вирішує цей дерев’яний черевичок, — сказав Філіп, схиляючи набік голову, щоб роздивитися предмет і підкреслити критичне схвалення. — Оце важливий штрих. Кожен може поставити свічки, столове срібло і різний мотлох, який просто коштує грошей, але цей черевичок — ось що привертає увагу.

Ріарден не казав нічого. Сяйво свічок тріпотіло на його незворушному обличчі, як на портреті. Портреті, характерному своєю беземоційною ввічливістю.

— Ти навіть не пригубив свого вина, — зауважила мати, звівши на нього погляд. — Думаю, ти повинен виголосити тост на знак удячності людям цієї країни, які стільки тобі дали.

— Мамо, Генрі не в тому настрої, — сказала Ліліан. — Боюся, День подяки — свято для людей із чистою совістю.

Вона піднесла руку з келихом, але завмерла, не донісши до вуст, і запитала:

— Генрі, ти ж не плануєш завтра на суді якоїсь витівки?

— Планую.

Вона поставила келих на стіл.

— Що ти хочеш зробити?

— Побачиш завтра.

— Ти ж не думаєш насправді, що це тобі просто так минеться!

— Не знаю, що ти маєш на думці, кажучи — «це».

— Ти хоч усвідомлюєш, яке серйозне проти тебе висунуто обвинувачення?

— Так.

— Ти визнав, що продав метал Кенові Данаґґеру.

— Так.

— Тебе можуть ув’язнити на десять років.

— Не думаю, що вони це зроблять, але цілком можливо.

— Генрі, а ти читав газети? — запитав Філіп, химерно посміхаючись.

— Ні.

— А треба було!

— Треба? Навіщо?

— Щоб дізнатись, якими словами тебе називають!

— Цікаво, — мовив Ріарден; це стосувалося задоволеної Філіпової усмішки.

— Не розумію, — втрутилася мати. — В’язниця? Ліліан, ти сказала «в’язниця»? Генрі, тебе посадять до в’язниці?

— Можливо.

— Але ж це безглуздо. Зроби з цим щось.

— Що?

— Не знаю. Я нічого в цьому не розумію. Шановані люди не потрапляють до в’язниць. Зроби щось. Ти ж завжди знав, як діяти в бізнесі.

— Не в такому бізнесі.

— Не можу повірити, — вона говорила тоном наляканої зіпсованої дитини. — Ти кажеш так просто через свою злостивість.

— Він вдає з себе лицаря, мамо, — сказала Ліліан. Вона холодно посміхнулась, обертаючись до Ріардена. — А тобі не здається, що твоє ставлення геть нікчемне?

— Ні.

— Ти ж знаєш, що такі справи ніколи… не доходять до суду. Існують способи його уникнути, залагодити все мирним шляхом, — треба просто знати правильних людей.

— Я не знаю правильних людей.

— Поглянь лише на Оррена Бойла. Він накоїв набагато більше всього, значно гіршого за твою маленьку витівку на чорному ринку, але він достатньо розумний, щоб не потрапляти до суду.

— Отже, я недостатньо розумний.

— Може, варто нарешті пристосуватися до умов нашого часу?

— Ні.

— Якщо так, не розумію, як ти можеш вдавати з себе жертву. Якщо потрапиш за ґрати, то це буде твоя провина.

— Ліліан, а про яке вдавання ти кажеш?

— О, я знаю, що ти віриш, начебто борешся за якісь там принципи, але ж насправді все через твоє неймовірне марнославство. Ти робиш це лише тому, що впевнений у власній правоті.

— Ти думаєш, що це вони мають рацію?

Вона знизала плечима.

— Я кажу про пихатість, про ідею, начебто має якесь значення, хто правий, а хто помиляється. Це найнестерпніша форма марнославства, таке наполягання на вічній своїй правоті. Звідки ти знаєш, що саме правильно? Як це взагалі може бути комусь відомо? Це лише омана для потурання власному его і для того, щоб скривдити інших, хизуючись перед ними своєю вищістю.

Він дивився на неї уважно та зацікавлено.

— У чому кривда для інших, якщо йдеться про оману?

— Чи є необхідність вказувати, що у твоєму випадку це ще й лицемірство? Ось чому твоя поведінка безглузда. Питання правоти не має впливу на людське існування. А ти з усією певністю лише людина, Генрі, — хіба ні? Ти не кращий за всіх тих, із ким зустрінешся завтра. Думаю, тобі варто запам’ятати, що робити заяву на підставі будь-яких принципів тобі не личить. Можливо, у разі цієї конкретної неприємності ти й жертва, може, вони й застосовують щодо тебе якийсь підступний прийом, але що з того? Вони це роблять, бо слабкі; вони не можуть протистояти спокусі загребти твій метал і дорватися до твоїх доходів, оскільки не мають інших способів розбагатіти. За що тобі їх обвинувачувати? Йдеться просто про різні види недоліків, проте низькосортна людська структура, що так просто піддається, — однакова. Тебе не спокушають гроші, бо ти їх так легко заробляєш. Але під якимсь іншим тиском ти б не вистояв і скорився б так само ганебно. Чи не так? Тому ти не маєш права на жоден праведний гнів. Ти не маєш жодних моральних переваг, що їх тобі варто відстоювати чи захищати. Оскільки це так, то який сенс у цій битві, якої ти не можеш виграти? Підозрюю, людина може знайти задоволення в мучеництві, коли їй немає чим дорікнути. Але ти — хто ти такий, щоб першим кидати камінь?

Вона замовкла, щоб оцінити справлене враження. Його, здається, не було, якщо не зважати на те, що вираз уважного зацікавлення посилився. Він слухав так, ніби його змушував до цього якийсь неособистий науковий