Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Будь же обережний, клятий дурню!

Франциско схопив шматок глини і продовжив.

Коли все нарешті закінчилося і отвір вдалося закрити, Ріарден зауважив, що м’язи його рук і ніг викручує від болю, що його тіло не має сили рухатись; і все ж він почувався так, ніби вранці заходить до кабінету, нетерпляче прагнучи залагодити десять нових проблем.

Він поглянув на Франциско і вперше зрозумів, що їхній одяг весь наче порізаний лезом, руки кривавлять, на скроні у Франциско здерто шматок шкіри, а вилицею звивається вузька червона тріщина. Франциско зірвав з очей захисні окуляри і широко всміхнувся: то була усмішка світанку.

Молодик, вигляд якого свідчив водночас про хронічний біль і зухвальство, кинувся до Генка з криком:

— Я нічого не міг вдіяти, містере Ріарден! — і заходився пояснювати. Ріарден мовчки повернувся до нього спиною. Це був асистент, відповідальний за манометр печі, юнак, який щойно закінчив коледж.

Десь на периферії свідомості Ріардена крутилася думка, що випадки такого штибу дедалі частішають, що вони стаються через якість руди, яку доводиться використовувати. Була й інша думка — про те, що старі робітники завжди здатні були передбачити катастрофу; кожен із них зауважив би ознаки заблокування клапана і знав би, як цьому зарадити; але їх залишилося небагато, тож йому доводилося наймати тих, кого вдавалося знайти. Крізь кільця пари, що кружляли навколо, Генк спостеріг: з усього заводу сюди збіглися чоловіки старшого віку, саме вони боролись із аварією, а тепер стояли рядком, приймаючи допомогу медичного персоналу. Він дивувався: що ж коїлося з молодими чоловіками його країни. Проте подив розтанув, щойно Генк побачив обличчя хлопця з коледжу — і не зміг на нього дивитися; його накрило хвилею презирства, безсловесним відчуттям, що, коли його ворог має такий вигляд, то немає чого боятися. Всі ці уривки приходили до нього і розчинялись у навколишній темряві; їх розвіяв погляд на Франциско д’Анконію. Генк побачив, як Франциско віддає накази людям навколо. Робітники не знали, хто він і звідки взявся, але слухалися: вони розуміли, що ця людина знається на своїй справі. Франциско обірвав себе посеред фрази, побачивши Ріардена, який наблизився, уважно слухав — і, сміючись, вигукнув:

— О, перепрошую!

Ріарден мовив:

— Продовжуйте. Ви все правильно кажете.

Повертаючись у темряві до офісу, вони мовчали. Ріарден відчував, як усередині його переповнював екзальтований сміх, відчував, що хоче підморгнути Франциско, як приятель-змовник, який дізнався приховувану таємницю. Генк зиркав на його обличчя, та Франциско на нього не дивився.

За якийсь час д’Анконія промовив:

— Ви мене врятували.

У цих словах була подяка.

Ріарден засміявся:

— Ви порятували мою піч.

Вони знову замовкли. Кожен крок ставав дедалі легший. Відчуваючи холодне повітря на своєму обличчі, Генк бачив спокійну темряву неба та єдину зірку над димовою трубою з вертикальним написом: «Сталь Ріардена». Як радісно бути живим, — упіймав він себе на думці.

Ріарден не очікував побачити на обличчі Франциско ту зміну, що постала перед ним в офісному світлі. Зникло все, побачене у відблиску печі. Він очікував на вираз тріумфу, глузування над образою, почутою від нього, на вимогу почути слова вибачення, які Ріарден палко хотів вимовити. Натомість бачив неживе від химерної зневіри обличчя.

— Вас поранено?

— Ні… ні, зовсім.

— Йдіть-но сюди, — наказав Ріарден, відчинивши двері вбиральні.

— На себе погляньте.

— Нічого. Підійдіть сюди.

Уперше Ріарден відчув себе старим. Йому подобалось опікуватися Франциско. Бажання дати волю впевненому, розчуленому батьківському заступництву взяло над ним гору. Він змив із обличчя Франциско бруд, продезінфікував і наліпив пластирі на скроню, руки, на обпалені лікті. Франциско мовчки підкорився.

З найпромовистішим визнанням, на яке був здатен, Ріарден запитав:

— Де ви навчилися так працювати?

Франциско знизав плечима.

— Мене водили на різні ливарні, — відповів байдужо.

Ріарден не міг розшифрувати виразу його обличчя: то був вираз особливої застиглості, наче очі його зосередилися на таємному видиві, від якого рот звузився і його лінія зраджувала безрадісне, гірке, болісне самознущання.

Вони мовчали, аж поки знову повернулися до кабінету.

— Знаєте, — мовив Ріарден, — все, що ви тут сказали — правда. Проте це тільки частина історії. Інша частина — те, що ми сьогодні зробили. Невже ви не бачите? Ми здатні діяти. А вони — ні. Тому врешті-решт ми переможемо, хай би що вони з нами скоїли.

Франциско не відповів.

— Послухайте, — сказав Ріарден. — Я знаю, в чому ваша проблема. Ви ніколи в житті не виконували справжньої роботи. Покиньте на певний час свої статки і приходьте працювати до мене. Будь-якої миті я призначу вас майстром печі. Ви й гадки не маєте, як це на вас вплине. За кілька років ви це оціните і зможете керувати «Міддю д’Анконій».

Він сподівався на вибух реготу і був готовий сперечатися. Натомість Франциско повільно хитнув головою: так, наче не довіряв власному голосу, ніби боявся, що, заговоривши, прийме пропозицію.

Нарешті він сказав:

— Містере Ріарден… думаю, я віддав би решту життя за один рік у якості вашого майстра печі. Але я не можу.

— Чому?

— Не запитуйте. Це… особиста справа.

В уяві Ріардена той Франциско, який обурював і захоплював його водночас, був нездатний страждати. Зараз же він бачив у його очах вираз тихого, суворо контрольованого болю, терпляче стримуваної тортури.

Франциско мовчки взяв пальто.

— Ви ж не збираєтесь уже йти? — запитав Ріарден.

— Збираюсь.

– І не закінчите говорити те, що почали?

— Не сьогодні.

— Ви хотіли, щоб я відповів на запитання. Яке?

Франциско похитав головою.

— Ви почали запитувати, як я можу… Як я можу — що?

Посмішка Франциско здавалась стогоном болю, єдиним стогоном, який він собі дозволив.

— Містере Ріарден, я не запитуватиму у вас цього. Я знаю відповідь.

Розділ IV

Дозвіл жертви

Печена індичка коштувала тридцять доларів. Шампанське — двадцять п’ять. Мереживна скатертина, павутина з виноградного листя та грон, що грала барвами у мерехтінні свічки, — дві тисячі доларів. Обідній сервіз із напівпрозорої білої порцеляни та мистецького дизайну із випаленими блакитними та золотистими візерунками коштував дві з половиною тисячі доларів.

Столове срібло в стилі ампір з ініціалами «ЛР» та вигравіюваними лавровими вінками, коштувало три тисячі доларів. Проте думати про гроші, як і про те, що вони представляють, вважалося бездуховним.

У центрі столу лежав позолочений селянський черевик із дерева, наповнений нагідками, виноградом і морквою. З гарбузів стирчали свічки, а самі гарбузи були вирізьблені у формі голів із