Читати книгу - "Королева пустелі"

було прощання, за яким Доті-Вайлі написав: «...якщо я раптом не зможу Вам писати, знайте, я завжди думатиму про те, що Ви сказали мені тієї ночі в Раунтоні... Витончену книгу нам не вдалося відкрити, однак наші руки зустрілися на її обкладинці». Під фразою «витончена книга» Ґертруда розпізнала його метафору для слова «секс». «...І Ви йтимете далі, залишаючись такою ж мудрою й надзвичайною жінкою, якою є, не боячись жодних здивувань і нової роботи, і життя загалом, і пам’ятайте, що буяння життя завжди у Ваших руках. А я завжди залишатимуся Вашим другом».

Ґертруда опинилися на перехресті свого життєвого шляху. У віці, коли вже можна розвіяти всі надії зустріти чоловіка, який міг би з нею одружитися і від якого можна було б народити дітей, вона знайшла саме того, кого шукала все своє життя. Чоловіка, який би цінував її власні досягнення, якого вона могла б з гордістю порівнювати зі своїми впливовими батьком і дідусем. На відміну від більшості жінок, які у такій ситуації піддалися б якомусь нерозсудливому роману, Ґертруда була дуже розважливою. Бунтівні, повсталі проти умовностей відчуття, давали чітке розуміння того, що вона була значно сильнішою майже всіх чоловіків, які зустрічалися на її життєвому шляху — вона так довго ховалася за своєю лінією оборони, що зрештою зненацька втрапила у її пастку. Досі, коли Ґертруда піддавалася смутку, єдиним, що завдавало їй болю, була відсутність чоловіка та сім’ї. Відносно дітей Ельзи та Мері у Ґертруди ніколи не виникало ні найменшої злості чи заздрощів, навпаки, вона вважала їх чарівними. Валентин Чирол помітив, як під час одного святкового візиту до Уельсу Ґертруді вдалося перетворити голосний шум дітей у його саду на неймовірну тишу за допомогою великої кількості історій, деякі з яких були серйозними, а інші — просто сміховинними. Діти швидко розгледіли її грайливу натуру, і тоді Флоренс показала Ґертруді, як найкраще пустувати з малюками. На першому балу її кузени Стенлі було близько двадцяти маленьких дівчаток, з якими Ґертруда танцювала безперестанку цілий вечір.

З усією своєю ерудованістю Ґертруда залишалася все тією ж дівчиною, якою була під час навчання в Оксфордському університеті, коли, відчуваючи нестерпну спеку, могла не роздумуючи стрибнути в річку в одязі. Тепер вона була першою, хто вставав з-за обіднього столу, за яким метушилися діти, щоб загнати їх у сад, або ж брала ракетку з м’ячиком і розпочинала галасливу й цікаву гру. Нещодавно Ґертруда влаштувала розкішний пікнік для всіх дітлахів зі своєї родини неподалік монастиря Маунт-Ґрейс (Йоркшир), після чого її листи були просто таки переповнені лагідними коментарями про маленьких племінниць: «Я в житті не бачила нікого милішого за діточок Мері і Поліна, безперечно, гарненька, та що там, вона просто чарівна».

Коли Дік з Джудит спакували речі для переїзду в Албанію, Ґертрудина остання надія на щастя, здавалося, луснула, наче мильна бульбашка. Стискаючи голову руками, вона усвідомила, що більше не зможе продовжувати ці стосунки, як і спілкуватися з ним напряму. Здавалося, що всі радощі її життя раптово добігли кінця. Їй було байдуже, житиме вона далі чи ні. Це не перша її невдача і точно не остання; та хоч як Ґертруда була дівчинкою-пестункою з багатої родини, якій мало в чому відмовляли. Дуже рідко їй доводилося чути слово «Ні», однак, доросла Ґертруда, схоже, була приречена чути відмову щоразу, коли прийняти її було найважче.

З тією ж мужністю, з якою вона йшла пліч-о-пліч протягом усього життя, Ґертруда вирішила раз і назавжди відгородити себе від безупинних метань від надії до відчаю. Вона не була вікторіанським моралістом — бо була надто розумною для цього — проте визнавала, що порушила правила, які були на боці шлюбної обітниці. Та Ґертруда хотіла показати Дікові, що ні час, ні відстань не можуть розвіяти кохання, яке вона до нього відчувала. Щоб заглушити свій нестерпний біль, Ґертруда вирішила взятися за один небезпечний для життя проект і з головою поринула в роботу. Вона повернеться в пустелю й вирушить у мандрівку, в якій ще нікому не вдавалося вижити. Дік казав, що йому подобається читати її твори. Що ж, вона напише для нього книжку, в якій ітиметься про щоденні випробування та тріумфи, і надсилатиме йому її частинами щоразу, коли діставатиметься до чергового етапу свого шляху. Це буде історія, чітко сфокусована на її мандрівці. А він, перебуваючи в Албанії і, найімовірніше, не дуже добре ладнаючи з Джудит, буде вічно згадувати про те, що вона там через нього, люблячи його, ризикує своїм життям — а може, уже й загинула — і він більше ніколи не побачить її. Ґертруда йтиме стежкою його дядька й несподівано для себе зауважить, як оживає її сила та дух; вона піде нещадною дорогою войовничих племен до Хаїля; це буде подорож, в якій ще нікому не вдавалося вижити.

Ґертруда вирушила на Схід через шість місяців після від’їзду Доті-Вайлі. Перед самим початком своєї подорожі вона надіслала Дікові цілу в’язку своїх книг та оглядових статей. І ось якою була його відповідь:

«Я справді люблю Ваші твори — Ви дуже розумна й чарівна жінка — а ця Ваша затія з пустелею... я не знаю, чи встигнете Ви отримати мій лист до відбуття, але якщо встигнете, люба моя, я хочу побажати Вам удачі та успіху, безпеки та помірного комфорту (незважаючи на те, що Ваш запальний норов з презирством ставиться до таких речей)... Вдалої Вам подорожі — знаходьте замки — бережіть здоров’я — і залишайтеся моїм другом. P.S.: Що стосується procès-verbaux[36], найголовніше — пред’явити його моїм колегам, не зачіпаючи мене самого».

Це був холодний лист, в якому він зашифровано нагадав, щоб Ґертруда адресувала свої листи Джудит, а не йому. Її охопив нестерпний біль. Майбутня книга, як вона собі думала, насправді була б нічим іншим, як любовним посланням. Наче принцеса Шехеразада, вона мала завоювати його увагу, а тоді й серце силою захопливих розповідей і справжнього пригодницького духу.

У Лондоні Дік збирався завершити їхні стосунки; однак не минуло й місяця в Албанії, як він почав писати Ґертруді раз на кілька днів. Можливо, він хотів більше викластися для благополуччя свого шлюбу, але це не спрацювало. Можливо, перебуваючи з Ґертрудою, він почувався в безпеці від критики Джудит. Можливо, після вечері, коли Джудит вже йшла спати, після дня складних переговорів із сербами, албанцям і чорногорцями він сідав з пляшкою портвейну й дозволяв своїм найглибшим почуттям вийти назовні. В одному зі своїх