read-books.club » Сучасна проза » Паперові міста 📚 - Українською

Читати книгу - "Паперові міста"

157
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Паперові міста" автора Джон Грін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 49 50 51 ... 69
Перейти на сторінку:
не знайшли.

По обіді відвізши Радара додому, я сів читати «Пісню про себе» і без особливого ентузіазму готуватися до іспитів. У понеділок на мене чекали початки аналізу й латина, мабуть, найважчі предмети, і я не міг дозволити собі піти на них без підготовки. Тож майже цілу ніч і всю неділю я зубрив їх, але по вечері мені спала на думку нова ідея, і я відірвався від перекладання Овідія і вийшов у мережу. Лейсі була в чаті. Мені Бен надіслав її нік, і я вирішив, що ми з нею досить добре знайомі, щоб заговорити в чаті.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Привіт, це К.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Привіт!

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ти не думала про те, що Марго, напевно, дуже довго все планувала?

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Ага, як ото залишила букви з супу в тарілці та привела тебе до торгівельного центру?

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ага, таке за десять хвилин не вигадаєш.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Може, нотатник?

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Так ото ж.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Ага. Я про нього сьогодні думала, бо згадала: коли ми ходили по крамницях, Марго завжди пхала його в сумки, які збиралася купити, — приміряла, чи влізе.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: От би мені його роздобути.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Ага, та вона його, певне, з собою взяла.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Ага. В її шафці його не було?

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Ні, тільки підручники лежали, як завжди.

Я взявся далі готуватися до іспитів, очікуючи, що хтось іще вийде в чат. За часину там з’явився Бен, я запросив його в чат разом з Лейсі. Майже весь час писали вони, а я ще займався своїм перекладом — доки до нас не приєднався Радар. Тоді я відклав олівця.

ОМНІПЕДИСТ96: Сьогодні хтось із Нью-Йорка шукав Марго Рот Шпігельман у «Омніпедії».

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: А можна визначити місце точніше?

ОМНІПЕДИСТ96: На жаль, ні.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Там і досі висять оголошення про неї. Може, хтось просто намагався дізнатися, хто вона така.

ОМНІПЕДИСТ96: Ага, про це я забув. Шкода.

К-ВОСКРЕСЛИЙ: Гей, я час до часу зникаю, бо я зараз на сайті, якого Радар показав, — там де маршрути укладаються.

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Посилання?

К-ВОСКРЕСЛИЙ: thelongwayround.com

ОМНІПЕДИСТ96: У мене нова теорія. Марго прийде на вручення атестатів і сяде разом з гостями.

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: А у мене стара теорія. Вона десь в Орландо, регоче з нас і тішиться, що стала центром нашого всесвіту.

ПОСИПАЮ-ГОЛОВУ-ПОПЕЛОМ: Бене!

ТО-БУЛА-НИРКОВА-ІНФЕКЦІЯ: Вибач, але я таки маю рацію.

Вони ще трохи побалакали про Марго, а я намагався простежити її маршрут. Якщо вона не хотіла, щоб ми знайшли цю мапу, — а судячи з того, що та була зірвана зі стіни, Марго цього не хотіла, — схоже, ми вже зібрали всі залишені нею вказівки плюс дещо новеньке. Значить, інформації у мене достатньо. Але я все одно був ще дуже далеко від Марго.

19

Просидівши в понеділок вранці три довгі години над вісьмома сотнями слів з Овідія, я йшов коридором з таким відчуттям, наче мізки зараз поллються з вух. Але я нормально впорався. Тепер мене чекала півторагодинна обідня перерва, якої повинно вистачити, щоб розплавлений мозок застиг перед другим іспитом. Коло шафки мене чекав Радар.

— Я щойно іспанську завалив, — сказав він.

— Я певен, що все у тебе там гаразд.

На Радара чекав Дартмутський університет з величезною стипендією. Радар страшенно розумний.

— Не знаю. Під час усної частини я засинав на ходу. Слухай, я половину ночі не спав, програмою займався. Вона неймовірна. Вибираєш категорію — географічний район якийсь або родину тварин — і бачиш перші фрази статей «Омніпедії» на цю тему, до сотні на одній сторінці. Наприклад, тобі потрібен конкретний різновид кролика, а згадати ти його не можеш. Програма збирає тобі всі статті про кроликів, і ти читаєш усе за три хвилини.

— Ти цим перед іспитами займався? — запитав я.

— Так, я розумію. Я тобі надішлю. Цікава річ.

Підійшов і Бен.

— К., Богом присягаюся, ми вчора з Лейсі до другої ночі сиділи на цьому сайті з маршрутами. Проклали всі можливі шляхи між Орландо і тими п’ятьма точками, і я зрозумів, що весь цей час помилявся. Марго не тут. Радар має рацію. Вона повернеться на вручення.

— Чому ти так гадаєш?

— Розрахунок ідеальний. Щоб доїхати від Орландо до Нью-Йорка, потім до гір, потім до Чикаго, потім до Лос-Анджелеса, а потім повернутися в Орландо, потрібно майже двадцять три дні. До того ж, хоч це й ідіотський жарт, але він цілком у дусі Марго. Змусити всіх подумати, що збираєшся накласти на себе руки. Оточити себе аурою таємниці, щоб усі звернули увагу. А потім, коли увага до тебе йде на спад, з’явитися на врученні атестатів.

— Ні,— заперечив я. — Виключено.

Я вже набагато краще пізнав Марго. Увага їй була потрібна. У це я вірив. Але Марго жила не по приколу. Не самими викрутасами.

— Кажу тобі, старий. Чекай її на вручення. Вона з’явиться.

Я лише похитав головою. Оскільки сьогодні всі обідали водночас, їдальня була напхом напхана, тож ми скористалися правом старшокласників попоїсти в іншому місці й поїхали в забігайлівку. Я намагався сконцентруватися на початках аналізу, але в голову почали закрадатися думки, що, може, існують якісь іще ниточки, що ведуть до Марго. Якщо Бен має рацію, що на таку мандрівку треба двадцять три дні, то це дуже цікава тема. Може, саме цю довгу подорож наодинці Марго і планувала в своєму чорному нотатнику. Всього ця теорія не пояснювала, але вона принаймні збігалася з пристрастю Марго до планування. Хоч це й не допомагало у пошуках. Нелегко знайти крапочку на подертій мапі, та ще складніше увіткнути в неї шпильку, як ця крапочка рухається.

Після довгого дня випускних іспитів я майже з полегшенням повернувся до непролазного затишку «Пісні про себе». Дійшов до тих рядків, де пишеться ось про що: потому як Вітмен довго слухав людей, подорожував з ними пліч-о-пліч, він раптом припиняє і слухати, і навіть просто до когось ходити, а натомість починає ставати іншими людьми. Оселяється в них, так би мовити. Він розповідає про капітана корабля, який врятував усю команду, але загинув сам. І Вітмен запевняє, що поет може розповісти цю історію, тому що сам став цим капітаном. Він пише: «Я — це він… я страждав… я там був». А ще за кілька рядків стає остаточно ясно, що Вітмену більше не треба слухати, щоб стати іншою людиною: «Не розпитую пораненого про відчуття… я сам стаю пораненим».

Я відклав книжку і ліг на бік, дивлячись у вікно, яке

1 ... 49 50 51 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Паперові міста», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Паперові міста"