Читати книгу - "Твоя перша остання брехня"

«Будь об’єктивною, Майє».

Вірити власним очам просто, чи не так? Усі ми віримо. Це не ми божевільні, то інші. Це частина людської натури. Ми надто добре розуміємо власну точку зору.

То зійди з неї.

Війна. Ніхто не розумів. Ніхто не бачив її правди. Вони всі вважали, що Майю гнітить та мучить почуття провини через смерть тих цивільних. Їм це було зрозуміло. Вони дивилися лише з власної перспективи. Їхня теорія полягала в тому, що ти почуваєшся винною, і це виявляється в тих болючих флешбеках. Ти ходиш на терапію. Ти п’єш ліки. Тебе оточує смерть. Ні, зрозумійте. Витівки смерті гірші.

«За тобою йде смерть, Майє…»

Чи може така людина — людина, оточена смертю, людина, здатна навіть найближчих змусити думати, що її стан частково залежить від почуття провини, — бути тою, чиїм судженням можна довіряти? Забрати надлишки та ускладнення: чи можна вірити в здатність такої людини раціонально сприймати факти й дізнаватися правду?

Об’єктивно — ні.

Але знову ж таки, до біса об’єктивність, так?

Висновок: дехто серйозно з неї знущається.

Джудіт дуже не хотіла говорити, де зараз Керолайн. Майя дістала телефон і подзвонила зовиці. Голосова пошта. Нічого дивного. Після сигналу вона заговорила:

— Керолайн, я хотіла дізнатися, чи з тобою все добре. Будь ласка, передзвони, щойно отримаєш повідомлення.

Ейлін уже припаркувалася біля будинку, коли приїхала Майя. Вона зупинила машину. Лілі спала на задньому сидінні. Майя вийшла з авто й заходилася відчиняти задні двері, коли Ейлін сказала:

— Нехай трохи поспить. Нам треба поговорити.

— Що сталось?

— Я, мабуть, усе зіпсувала з тією камерою, — її почало трусити.

— Нічого, — відповіла Майя. — Дай мені занести Лілі до будинку й можемо…

— Ні, — запротестувала Ейлін. — Ми мусимо тут про це поговорити.

Майя питально подивилася на подругу.

— Говорити всередині може бути небезпечно, — сказала вона, стишивши голос. — Можуть підслуховувати.

Майя глянула на Лілі через вікно авто. Дівчинка досі спала.

— Що сталося? — спитала вона.

— Роббі.

Жорстокий колишній.

— Що з ним?

— Ти не хотіла казати, що було з твоєю камерою, пам’ятаєш?

— Так, і що?

— Ти приїхала до мене. Засмучена, зла. Підозрювала мене в чомусь. Хотіла, щоб я довела, що справді купила камеру.

— Я пам’ятаю, — сказала Майя. — До чого тут Роббі?

— Він повернувся, — сказала Ейлін і по її щоках покотилися сльози. — Він стежив за мною.

— Овва, повільніше, Ейлін.

— Я отримала це електронкою, — вона полізла в сумочку, дістала пачку фотографій, простягнула подрузі. — Вони прийшли з анонімної скриньки. Відстежити неможливо. Але я знаю, це Роббі.

Майя продивлялася фото. Усі зроблені всередині будинку Ейлін. Перші три — з вітальні. На двох її діти, Кайл та Міссі, бавилися на канапі. На останній була Ейлін, спітніла, у спортивному бюстгальтері, зі склянкою холодної води в руці.

— Я тоді прийшла з тренування, — пояснила вона. — Нікого не було вдома, тож я зняла сорочку й кинула її в кошик для білизни внизу.

Майя відчувала, як всередині росте паніка, але голос її був спокійним.

— Кут, — сказала вона, передивляючись світлини з Ейлін та її дітьми. — Ці фото, вони зроблені прихованими камерами?

— Так.

Майя відчула важкість у шлунку.

— Поглянь на останню.

На фотографії Ейлін сиділа на канапі з чоловіком, якого Майя ніколи не бачила. Вони цілувалися.

— Це Бенджамін Баруш. Ми познайомилися на Match.com. То було третє побачення, я запросила його до себе. Діти спали нагорі, тож я навіть не вагалася. А сьогодні отримала всі ці знімки.

Чому Майя не подумала про це раніше?

— Тож хтось хакнув…

— Не хтось. Роббі. Це має бути Роббі.

— Гаразд, тож Роббі хакнув твої приховані камери?

Ейлін розплакалася.

— Я думала, камери не під’єднані до мережі, розумієш? Тобто в них всередині SD-картка. Я навіть не уявляла — це не така вже й рідкість. Ну, щоб хакнути пристрій. Людям це вдається з камерами у FaceTime та Skype, і… я мала б вжити заходів безпеки. Але ж я не знала.

Вона замовкла й заходилася витирати сльози з обличчя.

— Мені так прикро, Майє, — сказала вона.

— Нічого.

— Я не знаю, що сталося з твоєю прихованою камерою, — сказала Ейлін. — Якщо не хочеш розповідати — нічого страшного. Але я думала, що це допоможе все прояснити. Може, твою камеру вже хакнули й тепер спостерігають за тобою та Лілі.

Майя спробувала перетравити отриману інформацію. Зараз їй не вдавалося встановити, що саме означає ця новина і як вона пов’язана з її ситуацією. Чи могли записати відео з Джо в іншому місці й завантажити його на її камеру? А якщо й так — що тоді? Усе одно воно було зняте тут, у цій кімнаті, на цій канапі.

Але чи стежать за нею?

— Майє?

— Я не отримувала таких листів, — промовила Майя. — Ніхто не надсилав мені фотографій.

Ейлін глянула на неї.

— Що тоді? Що сталося з твоєю прихованою камерою?

— Я бачила Джо, — сказала Майя.

Розділ 23

Майя віднесла Лілі нагору, уклала її в ліжечко. Вирішила перевірити задній бік камери, подивитися, чи не ввімкнений Wi-Fi, але зараз не хотілося натякати про це тим, хто міг за нею спостерігати.

Спостерігати за нею. Ого. Звучить як параноя.

Вони з Ейлін влаштувалися з китайською їжею в їдальні, подалі від можливого пильного ока прихованої камери. Майя розповіла їй про побачене на відео, про Ізабеллу… і припинила сповідатись, бо це було безглуздо.

Факт: Ейлін принесла приховану камеру до її дому.

Майя намагалася на це не зважати, однак не могла вгамувати дзижчання підозри.

Вона могла його приглушити, але воно не зникало, не повністю.

— Що ти робитимеш із Роббі? — спитала вона.

— Я віддала копії фотографій своєму адвокату. Він сказав, що без доказів я нічого не можу зробити. Тож я переконалася, що Wi-Fi на рамці відключений. Викликала компанію, яка розбереться з безпекою мережі.

План звучав доволі непогано.

Півгодини по тому, провівши Ейлін до авто, Майя зателефонувала Шейну.

— Мені потрібна ще одна послуга.

— Ти цього не бачиш, — сказав Шейн, — але я театрально зітхаю.

— Треба, щоб хтось, кому ми довіряємо, зайшов і перевірив моє житло на жучки.

Вона розповіла йому про Ейлін та хакнуту камеру.

— Ти не знаєш, чи хакнули твою? — спитав він.

— Ні.