Читати книгу - "Небудь-де"

— Година вже минула? — спитав містер Вандемар. Він сидів на сходах перед маркізом і колупав ножем нігті.

— І близько не минула, — видихнув маркіз.

— А здалося, що вже, — поділився відчуттями містер Вандемар.

Світ трохи затремтів, і за маркізом де Карабасом став містер Круп. Його підборіддя і досі вкривав порцеляновий порошок. Де Карабас глянув на містера Крупа. Тоді перевів погляд на містера Вандемара. А тоді маркіз де Карабас спонтанно зареготав. Містер Круп усміхнувся.

— Вважаєте нас смішними, шляхетний маркізе, чи не так? Ми для вас кумедні суб'єкти. Хіба не так? Ми, в наших гарних вбраннях, з нашими завиткастими перифразами…

Містер Вандемар пробурмотів:

— У мене нема ніякого перифразу…

— … і нашими дурненькими манерами й поведінкою. І мабуть, ми таки смішні.

Тоді містер Круп підняв пальця й посварив ним маркіза де Карабаса.

— Але ніколи не слід собі думати, — продовжив він, — що коли щось смішне, шляхетний маркізе, то воно при цьому не може бути небезпечним.

І містер Вандемар сильно і влучно метнув у маркіза ножем. Той ударив його руків'ям у скроню. Маркіз закотив очі, і його коліна підігнулися.

— Перифраза, — сказав містер Круп містерові Вандемару, — це такий вид говоріння про щось іншими словами. Поетичний відступ. Красномовство.

Містер Вандемар підняв маркіза де Карабаса за пояс і потягнув його вгору сходами, стук-стук-стукаючи його головою об кожну сходинку. Тоді кивнув.

— Я так і подумав, — сказав він.

Тепер вони сплять і бачать сни.

Мисливиця спить стоячи.

У своєму сні вона в місті під Бангкоком. Це почасти лабіринт, а почасти — ліс, бо дичавина Таїланду відступила глибоко під землю — під аеропорт, готелі й вулиці. Світ пахне прянощами, сушеним манго, а ще, і, зовсім не неприємно — сексом. Повітря вологе, і вона пітніє. Навколо темрява, а її розривають фосфоресцентні плями на стіні — це сіро-зелені гриби дають досить світла, щоб обманути око, досить світла, щоб при ньому йти.

Уві сні Мисливиця тихо, мов привид, рухається мокрими тунелями, просуваючись крізь рослинність. В правиці вона тримає виважену метальну палицю; шкіряний щит прикриває її ліве передпліччя.

Вона відчуває уві сні його запах, гострий і тваринний, і зупиняється коло зруйнованої кам’яної стіни, і чекає — частина тіні, єдина з темрявою. Полювання, як і життя, переконана Мисливиця, здебільшого складається з очікування. Однак у своєму сні Мисливиця не чекає. Відколи вона тут, воно йде підліском — біло-коричнева лють, що легенько вихляє з боку в бік, мов змія з мокрим хутром, червоні очі пильні і яскраві в темряві, а зуби, мов голки — це м’ясоїд і вбивця. Створіння вимерло в горішньому світі. Воно так само схоже на тхора і на куницю, як рівнинний вовк схожий на йоркширського тер’єра. Воно важить майже триста фунтів, а завдовжки трохи більш як п’ятнадцять футів від кінчика носа до кінчика хвоста.

Коли воно проминає її, Мисливиця шипить, мов змія, і воно на мить заклякає, поки в дію вступають старі інстинкти. А тоді воно стрибає на неї, сама ненависть, самі гострі зуби. Тоді, уві сні, вона пригадує, що це уже сталося раніше, і коли це сталося, вона запхала шкіряний ручний щит йому до рота і роздробила його череп свинцевою метальною палицею, намагаючись не зіпсувати шкуру. Вона віддала шкуру Великого Тхора дівчині, на яку накинула оком, і та дівчина їй відповідно віддячила.

Але тепер, уві сні, цього не сталося. Натомість, куниця простягає до неї передню лапу, а вона кидає свою метальну палицю і ту лапу приймає. Там і тоді, в місті під Бангкоком, вони разом танцюють вигадливий нескінченний танець: Мисливиця недовірливо дивиться на це збоку, і її захоплюють вигадливі рухи, що вони їх виконують, — хвостом, ногами, руками, пальцями, очима, волоссям — у тому танці все дивно і тісно скупчується й переплітається, і розростається, і заповнює собою вічність.

У світі яви чується тихенький звук, сонне схлипування цієї дитини Дуері, і Мисливиця плавно й миттєво переходить від сну до пробудження; вона знов насторожена і знов на сторожі. Прокинувшись, вона геть забуває про свій сон.

Дуері сниться батько.

Уві сні він показує їй, як відкривати. Він бере помаранчу і робить жест: одним безперервним рухом вона вивертається — помаранчевий м'якуш тепер ззовні, а шкірка сховалася всередині. «Завжди треба дотримуватися паритету, — каже їй батько, відриваючи для неї дольку вивернутої помаранчі. — Паритет, симетрія, топологія — ось що ми вивчатимемо в прийдешні місяці, Дуері. Але найважливіше, щоб ти зрозуміла ось що: всі речі хочуть відкритися. Ти маєш відчути цю потребу і використати її». Батькове волосся каштанове й густе. Це було за десять років до його смерті — в нього легка усмішка, котру вона пам'ятає, і котра згасала з роками.

Уві сні він передає їй підвісний замок. Вона бере його. Її долоні того ж розміру й форми, як зараз, хоч вона й знає, що насправді це сталося, коли вона була малою дитиною, що збирає жести, розмови й заняття за десяток років в один єдиний урок. «Відкрий його», — каже він їй.

Вона тримає його в руці, відчуває холодний метал, відчуває вагу замка в долоні. Щось її непокоїть. Їй треба про щось дізнатися. Дуері навчилася відкривати трохи пізніше, ніж навчилася ходити. Вона пам'ятає, як мати відчиняла двері зі спальні Дуері до гральної кімнати, міцно тримаючи її на руках, пам'ятає, як її брат Арк розділяв з'єднані срібні ланки ланцюга, а тоді скріпляв їх знову.

Вона намагається відкрити замок. Перебирає його пальцями й подумки. Нічого не змінюється. Вона кидає замком об підлогу й починає плакати. Батько нахиляється, підбирає замок і знов кладе його в її руку. Його довгий палець стирає сльозу з її щоки.

«Пам'ятай, — каже він їй, — цей замок хоче відкритися. Тобі лиш треба дозволити йому зробити бажане».

Він лежить на її долоні, холодний, інертний, важкий. А тоді вона раптом розуміє і, десь глибоко в серці, дозволяє йому бути таким, яким він хоче бути. Щось лунко клацає, і замок розкривається. Її батько усміхається.

«Ось», — каже вона.

«Молодець, дівчинко, — каже її батько. — Ось і весь секрет відкривання. А решта — просто техніка».

Вона розуміє, що саме її непокоїть. «Батьку? — питає вона. — Твій записник. Хто його прибрав? Хто міг його