Читати книгу - "Оповідь Служниці"

Напевно, я маю сказати, що пробачаю тих, хто це вчинив, і те, що вони чинять зараз. Я спробую, але це непросто.

Далі — спокуси. У Центрі спокусою вважалося мало не все, окрім сну та їжі. Знання — це спокуса. «Те, чого не знаєш, не спокусить тебе», — казала Тітка Лідія.

Можливо, я насправді й не хочу знати, що відбувається. Можливо, мені краще не розуміти. Можливо, я не витримаю знання. Гріхопадіння було падінням від невинності до знання.

Я забагато думаю про люстру, хоча її тут уже немає. Але можна скористатися гачком у шафі. Я розглядала варіанти. Коли причепишся туди, треба всього лиш натиснути всією своєю вагою й не пручатися.

Визволи нас від лукавого.

Тоді Царство, сила і слава.[35] Нині в це важко повірити. Але я спробую. «У сподіванні», як пишуть на надгробках.

Ти зараз маєш почуватися пограбованим. Гадаю, це з Тобою не вперше.

Мені на Твоєму місці було б уже досить. Мене вже нудило би від цього. Гадаю, саме цим ми з Тобою й відрізняємося.

Я почуваюся дуже несправжньою, коли отак говорю до Тебе. Наче говорю до стіни. Хотіла б я, щоб Ти мені відповів. Почуваюся самотньою.

Як у пісні: сама-самісінька біля телефона. От тільки телефоном користуватися мені не можна. А якби й можна було, кому мені дзвонити?

О Боже. Я серйозно. О Боже, Боже. Як мені жити далі?

ХІІ. У Єзавелі

Розділ 31

Щовечора, лягаючи спати, я думаю, що вранці прокинусь у своєму домі, і все стане на своє місце.

Нині цього знову не сталося.

Вдягаюсь у літній одяг, бо ще літо; схоже, усе зупинилося на літі. Липень, ці бездиханні дні й банні ночі, заснути важко. Я намагаюся вести облік. Треба було б видряпувати позначки на стіні, по одній на кожен день тижня, і закреслювати, коли набереться сім. Але що мені з того — це ж не строк у в’язниці, немає такого терміну, який можна відсидіти й піти. Все одно, щоб дізнатися, який сьогодні день, мені треба просто спитати. Учора було четверте липня — колишній День Незалежності, поки його не скасували. Першого вересня — День праці, от він ще є. Тільки раніше не стосувався материнської роботи, як нині. Але я відлічую час за Місяцем. Маю не сонячний календар, а місячний.

Нагинаюсь зав’язати шнурівки на червоних черевиках; літні трохи легші, з непомітними отворами, хоча й без відвертості сандалів. Це спроба зігнутися, бо попри вправи я відчуваю, як моє тіло поступово заїдає, не слухається. Бути жінкою тепер чимось нагадує те, як я уявляла собі старість. Здається, я навіть ходжу десь так: зігнута, спина знаком питання, з кісток витікає кальцій, вони пористі, як вапняк. Коли я була молодша, уявляючи собі літній вік, думала: можливо, коли часу лишається небагато, починаєш більше цінувати речі. Забула включити сюди втрату енергії. Іноді я справді більше ціную речі — яйця, квіти, — але тоді думаю, що то просто напад сентиментальності, мозок покривається пастельними кольорами, як на листівках з чудовими заходами сонця, що в неймовірній кількості випускали в Каліфорнії. Глянцеві серця.

Небезпека в сірості.

Хотіла б я, щоб Люк був тут, у цій спальні, поки я вдягаюся, щоб можна було з ним посваритися. Абсурдно, але мені цього хочеться. Сварки через те, хто має класти посуд у посудомийку, чия черга розкладати білизну чи мити туалет; щось рутинне й дріб’язкове у великому. Можна було б навіть про це посперечатися, про важливе і неважливе. Яка б то була розкіш. Не те, щоб ми часто це робили. Нині я розігрую ці сварки подумки, як і примирення після них.

Сиджу на стільці, вінок на стелі плаває над головою, як заморожений ореол, нуль. Дірка в космосі, там, де вибухнула зірка. Коло на воді, у яку кинули камінь. Усе біле й круглясте. Чекаю, щоб почався день, щоб Земля обернулася, як того хоче невблаганний годинник. Геометричні дні описують кола навколо мене, гладенькі й змащені. Моя верхня губа вже вкрилася потом, чекаю на прибуття неодмінного яйця, яке буде теплим, кімнатної температури, із зеленою плівкою на жовтку й трохи віддаватиме сіркою.

Що відбулося нині на прогулянці за покупками з Гленовою.

Ми йдемо до церкви, як і завжди, подивитися на могили. Тоді до Стіни. Сьогодні на ній висять тільки двоє: один католик, хоча й не священик, на ньому вчеплений перевернутий хрест, і ще один сектант, не впізнаю, звідки. На тілі лише червона літера І. Це не іудей, їх позначують жовтими зірками. Усе одно таких небагато лишилося, їх оголосили синами Ізраїлевими, а отже, — особливими, і дали вибір. Вони могли перехреститися чи емігрувати до Ізраїлю. Чимало емігрувало, якщо вірити новинам. Я бачила по телевізору їхній корабель: вони перехилялися через поручні у своїх чорних пальтах, капелюхах, з довгими бородами, намагалися якомога більше бути схожими на іудеїв у цьому вбранні, виловленому з минулого, жінки з шаликами на голові усміхаються і махають, щоправда, дещо скуто, наче позують; ще знімали багатших, у чергах до літаків. Гленова каже, що були ті, хто саме так вибрався, прикинувшись іудеями, але то було непросто через усі ті тести, які доводилося пройти, а тепер стало ще важче.

Однак тебе не повісять просто за те, що ти іудей. Повісять за те, що ти — галасливий іудей, який не зробив свого вибору. Чи прикинувся, що навернувся. Це теж показували по телебаченню: нічні напади, цілі скарби іудейських речей, витягнуті з-під ліжок: Тори, талеси, могендовіди. І їхні власники — похмурі, уперті Очі притискають їх до стін у спальнях, а скорботний голос ведучого розповідає про їхню зрадливість і невдячність.

Отже «І» — не іудей. То хто тоді? Індуїст? Ісламіст? Що б то не було, він усе одно мертвий.

Після цього ритуального споглядання ми йдемо далі своєю дорогою, як завжди, прямуємо до відкритого простору, який можна перетнути й поговорити. Якщо це можна назвати розмовою — обірваний шепіт, закритий білими тунелями наших крил. Це радше телеграми, словесний семафор. Ампутоване мовлення.

Довго стояти на одному місці не можна. Ми не хочемо, щоб нас забрали за байдикування.

Сьогодні ми йдемо в протилежному від «Сувоїв Душі» напрямку, до такого собі відкритого парку зі старим будинком — пізня вікторіанська епоха, вітражі. Раніше він називався Меморіальним залом, хоча я ніколи не знала, на чию честь. Напевно, якихось мерців.

Мойра якось