Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

Ми пам’ятаємо, чим закінчився той похід українських козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним на Москву 1618 року: український гетьман поступився перед словами-проханням Єрусалимського патріарха Феофана — не руйнувати останнє вціліле на той час православне царство. Саме завдяки відмові Петра Сагайдачного брати штурмом Москву 1618 року та його примусу поляків до миру, того разу Московія вціліла. Вціліла, щоби творити вічне зло своїм спасителям.

Треба також зауважити, що часи польського короля Владислава IV, який правив у Речі Посполитій з 1632 до 1648 року, були найлютішими на українській землі. Думаю, він не забув до самої смерті те рішення гетьмана Петра Сагайдачного 1618 року під стінами Москви.

А далі перейдемо до Цецорської битви 1620 року між поляками і турками. «Польща, а пізніше Річ Посполита здавна вела обережну політику щодо Османської імперії, намагаючись не спровокувати війну з цією агресивно налаштованою та сильною державою. Довгий час польській владі це вдавалося… Однак у другому десятилітті XVII ст. у польсько-турецьких відносинах почала брати гору конфронтаційна складова…

15 липня 1620 р. на засіданні так званого малого сенату таємно схвалили вторгнення польського війська у Молдавське князівство, яке пізніше представили як оборонний захід. Швидкий переможний похід у Молдавію… розглядали як нагоду показати Османській імперії свою силу та застерегти її від воєнного нападу на Річ Посполиту, а також як принагідний спосіб поставити на місце внутрішню політичну опозицію… Оскільки коронний гетьман (С. Жолкевський. — В.Б.) не хотів співпрацювати із не надто лояльним до польської влади (новим гетьманом українського козацтва. — В.Б.) Я. Бородавкою, то питання про участь запорожців у молдавському поході для нього стало неактуальним…» [227, с. 8–11].

Хоча, слід зауважити, що коронний гетьман, знаючи про козаків як кращих розвідників, залучив-таки до свого 10-тисячного війська 1600 козаків-найманців. В той час як «польський король Сигізмунд III ще 19 серпня наполегливо рекомендував С. Жолкевському залучити до молдавського походу запорозькі підрозділи» [227, с. 12].

Та коронний гетьман, вирушаючи в Молдавію, надіявся, що молдавський господар Каспар Граціані приведе з собою не менше 25-ти тисяч вояків, а той, прибувши 7 вересня до табору коронного гетьмана, привів тільки 600 своїх прибічників.

«Це не зупинило С. Жолкевського, палкого прихильника «зачіпної» війни з Туреччиною. 12 вересня його сили підійшли під Цецору, розташовану на правому березі Прута, за 18 км нижче від Ясс» [227, с. 12].

Назустріч йому виступив «бейлербей Сілістринсько-Очаківського еялету Іскендер-паша… з 10-тисячним військом…» [227, с. 12].

Тобто зустрілися дві майже однакові потуги. 19 вересня відбулася генеральна битва, в якій жодна із сторін не здобула перемоги. Та польське військо вже першого дня часто охоплювала паніка.

Козацький рухомий табір

Після цього «Декілька днів під Цецорою не було активних бойових дій. Поляки більше не виходили за межі земляних валів, а Іскендер-паша без сильної артилерії зі своїми порівняно малими силами, більшість яких становила татарська кіннота, не мав жодних шансів взяти штурмом потужні польські укріплення… С. Жолкевський терміново написав свій запізнілий універсал до запорожців, закликаючи їх прийти на допомогу… 28 вересня польське командування ухвалило відступати до Могилева на Дністрі під захистом рухомого табору з возів…» [227, с. 14].

Саме під час цього руху, переважно завдяки чварам поляків, польське військо було вщент розгромлене турками та кримськими татарами.

Відрубану голову коронного гетьмана віднесли Іскендеру-паші, а той відправив її як цінний трофей до Стамбула…» [227, с. 16].

За свідченням історії, полон не оминув також майбутнього гетьмана України Богдана Хмельницького та його батька Михайла (за однією з версій — останній загинув)… «З-поміж учасників Цецорської битви врятувалися порівняно небагато — близько 1,5 тисячі вояків» [227, с. 16].

«…Восени 1620 року Туреччина оголосила війну Польщі…» [227, с. 9].

2. Морські звитяги Сагайдачного

«З кінця XVI ст. українські козаки здійснювали фактично щорічні морські походи. Завдяки їм Османська (Оттоманська) імперія поступово втрачала абсолютний контроль над Чорноморським басейном. Вже на початку XVII ст. турки нерідко змушені були переходити до оборонної стратегії, з великими труднощами захищаючи на узбережжі свої міста, фортеці, а на воді — торгові кораблі» [226, с. 35].

«Морські походи — бойові дії флотилії Війська Запорозького Низового проти Османської імперії на Чорному, Азовському і Мармуровому морях проводилися з метою підтримки бойових дій козаків на суші, відволікання сил і уваги супротивника під час війни, помсти за набіги татар на українські землі, визволення невільників, захоплення військових трофеїв і здобичі» [146, с. 384].

Так пишуть сучасні енциклопедії та академічні підручники про славетні морські баталії наших предків. То були достойні звитяги. І мені, вісімдесятилітньому чоловікові, сьогодні соромно перед далекими славними предками за втрачений у 2014 році Крим. Хоча розумію, що Московія та її хохлуї, такі як януковичі, клюєви, льовочкіни, єфремови, саламатіни й інші впродовж останніх років робили все, щоб таке вчинити. А те, що таких людей в Україні допустили до влади, аж ніяк не робить нам честі.

Пам’ятаймо славних предків!

В історії зафіксовані морські походи наших козаків на ворогів у 1561, 1562, 1577, 1606, 1608, 1609, 1616, 1621, 1628, 1655, 1659, 1661, 1668 та інших роках. Майже всі вони закінчувалися славними перемогами та звільненням одноплемінників і поверненням їх до рідних осель.

Особливо славетних перемог козаки добилися на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Поговоримо про деякі з них.

а) Похід козаків на Стамбул (1615 рік)

«Наприкінці травня 1615 р. від острова Базавлук при впадінні у Дніпро річок Підпільна, Чортомлик і Скарбна відійшли 80 козацьких чайок, кожна з екіпажем близько 50 осіб. Січова флотилія, якою командував гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, спустилася Дніпром до лиману, вийшла в Чорне море і 9 червня підійшла до Стамбула. Висадившись на берег, запорожці захопили передмістя Стамбула Скутарі та порти Мізевну й Архіоку, пограбували, а потім запалили їх, завантажили здобич на чайки та вирушили в Україну» [229, с. 186].

Звичайно, перебуваючи у своєму стамбульському палаці Топкапи чи у гаремній частині його, султан Ахмед І (1603–1617) бачив абсолютно все, що чинили запорожці в його столиці, тому й наказав своїй гвардії схопити та покарати їх. А позаяк не зумів цього зробити, то скоро сам був знищений, а до влади прийшов новий султан Мустафа І (1617–1618), який теж не зумів покарати зухвалого гетьмана і тому був відсторонений від влади. А далі Османською імперією правив Осман II (1618–1622). Саме він оголосив війну Речі Посполитій.

Послухаємо:

«Султан Ахмед І побачив дим від тих пожеж із вікон свого палацу