Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Московити геть чисто перебрехали і цей відтинок свого існування, тому в професора Г.В. Вернадського годі шукати згадки та правди про Деулінське перемир’я.
Ще раз зазначимо: завдяки Павлові Халебському — синові патріарха Антіохійського Макарія Третього, «чи не най авторитетнішої у тодішньому православному світі людини», до нас дійшли свідчення «літа Божого 1654 року», коли він разом із батьком — патріархом Макарієм III відвідали «благословенну землю козаків».
Двадцятип’ятилітній син патріарха Макарія архидиякон Павло разом із батьком відвідували «благословенну землю козаків» через 28 років після Єрусалимського патріарха Феофана III. Звичайно, батько, патріарх Макарій, який пильно вивчав усе записане сином та особисто був знайомий зі своїм колегою Феофаном, не міг допустити грубих помилок в описі поїздки того до Московії та «землі козаків». Це не викликає сумніву.
Ключові свідчення Павла Халебського про «землю козаків» мають сприйматися як стовідсоткова бездоганна доказова база нашого минулого.
Тому, коли Велика Радянська Енциклопедія стверджує, що Федір Микитович Романов у 1619 році був висвячений на патріарха, то, зрозуміло, що Феофан не повертався ні в 1620, ні в 1621 році через «землі козаків» додому. То є стовідсоткова московська брехня. Слухаємо російську ВРЕ: «В июле 1619 Ф(иларет) вернулся в Москву и сразу же был поставлен патриархом» [25, т. 27, с. 388].
Слід пам’ятати, що Федір Романов (Філарет) із 1611 до 1619 року перебував у польському полоні і був прихильником майбутнього московського царя Владислава (1610 рік). Також слід знати, що професор Московського університету Г.А. Муркос, перекладом якого ми досі користуємося, переклав подорожні нотатки Павла Халебського з цілковитою московською зацікавленістю, понакидавши до того перекладу велику кількість звичайних «доважків брехні». Скоріше за все, під тиском московської влади.
«За спостереженнями українського арабіста Яреми Полотнюка, який мав справу з оригіналом Павла Халебського та переклав деякі фрагменти з рукопису, що зберігається в Британському музеї, десятки сторінок переказані (Муркосом — В.Б.) реченням-другим. Можна лише здогадуватися про мотиви такого скорочення, поспіху та неувага, що внесли в текст непростиму для професора плутанину» [16, с. 220].
Книга професора Г.А. Муркоса називалася: «Путешествие Антиохийского Патриарха Макария в Россию (??? — В.Б.) в половине XVII века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. Перевод с арабского Г. Муркоса (по рукописи Московского Главного Архива Министерства Иностранных дел). Москва, 1897 г.»
Як бачимо, оригінал нотаток Павла Халебського зберігається в Британському музеї. Та Москва має свій «оригінал»?! І саме його вбиває у наші голови. Задумаймося!
Що ж зупинило великого гетьмана Петра Сагайдачного під зруйнованою московською стіною у 1618 році? Це надзвичайно цікаве запитання, яке московська історична так звана наука звела до цілковитого забалакування, понакидавши до нього багато супутніх «доважків брехні».
Зрозуміло, що Москва 1618 року мала бути зруйнована вщент. Під її стінами стояло 40-тисячне військо під командуванням Петра Сагайдачного. Та московити й того разу вдалися до хитрого кроку. Вони організували до великого гетьмана церковний хресний хід на чолі з Єрусалимським патріархом Феофаном. А цей, звичайно, відмовити московитам очолити хресний хід не міг, бо приїхав до Москви за матеріальною допомогою.
Іти проти волі Патріарха, який перед тим відновив Київську Православну митрополію, гетьман Петро Сагайдачний не міг. Так Москва була врятована черговий раз.
Недаремно сучасний московський Кирило носиться з сьогоднішнім «русским миром». Та ми знаємо, що то таке.
Я довго переживав, чи не допустив помилки щодо дати відновлення Київської митрополії у 1617–1618 роках, замість сучасної так званої наукової — у 1620 році. Аж поки до моїх рук не потрапила академічна праця 2011 року видання «Хотинська битва 1621. Битва за Центральну Європу». Там вичитав таке: «1630 р. побачила світ монографія Францішека Сувари «Причини та наслідки цецорської поразки 1620 р.» Її автор розглядав морські походи запорожців проти Османської імперії як головну причину загострення польсько-турецьких відносин. Па думку Ф. Сувари, завинив у цьому плані і голландський посол у Стамбулі, який провокував турків до війни з Польщею. Провина лежала і на грецькому духовенстві. Польський історик доводив, що відновлення Єрусалимським патріархом Феофаном вищої православної ієрархії Київської митрополії також було на руку туркам у майбутній війні з Річчю Посполитою, адже це начебто віддаляло запорожців під польської влади. Історик наголосив, що С. Жолкевський (польський полководець програної Цецорської битви. — В.Б.) був за локальну («зачіпну») війну з турками, оскільки хотів у такий спосіб гарантувати безпеку Польщі. Його план зводився до того, щоб окупувати Молдавію та Волощину за підтримки молдавського господаря Каспара Граціані та волоського володаря Габрієла Могили» [227, с. 9].
Польський історик Ф. Сувара, написавши свою книгу в 1630 році, чітко зазначив, що коронний гетьман С. Жолкевський виступив у воєнний похід у липні місяці 1620 року з 10-тисячним військом на Молдову, відмовившись від підтримки українських козаків. Відмовився свідомо. Зрозуміло, що за цим щось приховується. Бо за свідченням українських академіків та істориків, він знати про відновлення Київської митрополії ще не міг.
Ось їх твердження: «6 жовтня 1621 р. у Братській Богоявленській церкві патріарх (Феофан Єрусалимський. — В.Б.) висвятив Іова Борецького у сан київського митрополита, межигірського ігумена Ісайю Копинського — на перемишльського єпископа, а Мелетія Смотрицького — на полоцького архієпископа. Очевидно, немає необхідності доводити, що ця подія, значення якої вийшло далеко за рамки церковного життя, стала можливою лише завдяки могутній підтримці Війська Запорозького й особисто Петра Сагайдачного…» [65, с. 235].
Навіть якщо ця подія сталася 1620 року, то польський король та коронний гетьман не могли у липні місяці знати, що станеться у жовтні. Маємо стовідсоткову московську брехню пізніших часів. Москва заради своєї першості готова брехати будь-коли і будь-де.
Тобто — відновлення Київської митрополії відбулося восени 1617 року, і поляки знали про те не тільки перед Цецорською битвою 1620 року, а й перед московським походом 1618-го. Ще напередодні походу на Москву польський сейм ухвалив «сеймову конституцію «Про релігію грецьку», яка передбачала узаконення свободи православного віросповідання у Речі Посполитій…» [65, с. 235].
Це, як і праці польського історика Францішека Сувари та архидиякона Павла Халебського, зайвий раз свідчить про висвячення київського митрополита Іова Борецького Єрусалимським патріархом Феофаном у 1617 році — ще до сейму Речі Посполитої 1618-го, коли було розглянуте прохання українських козаків. Це слід мати на увазі, розглядаючи ті давні події. Бо саме те й спонукало гетьмана Петра Сагайдачного до воєнного походу у другій половині 1618 року на Москву. Хоча попередньо «при Владиславових посланцях (це польський королевич, старший син тодішнього польського короля Сигізмунда III. — В.Б.) на козацькій раді у Черкасах було ухвалене рішення «в Московської держави
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.