Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Додому він ішов дуже повільно. Він забув, що залишив свого возика перед господою. Попри те кінь слухняно, як пес, чимчикував за ним, тягнучи возика.

Був уже ясний ранок, коли він дістався додому. Опасиста покоївка поставила перед ним чай і хліб. Він усе відсунув.

Зачув жінчині кроки. «Доброго ранку!» — сказала вона, підійшла і спробувала його обійняти. Він негайно підвівся.

«Відтепер ти спиш у кухні! — сказав він. — Або йдеш із дому!»

Він мить помовчав, а тоді сказав: «Якщо твоє ліжко сьогодні вночі не стоятиме в кухні, завтра ти спатимеш в Новака — або надворі».

Раптом він згадав про возик, про коня. Той покірно стояв перед парканом невеличкого городчика. Вже давно був ясний день.

Він поїхав на службу, в повітове староство. І власноруч, дуже повільно, з подвійними полями, виразним, дитинно-каліграфічним письмом цісарсько-королівського гармаша написав клопотання до громади про переведення писаря Йозефа Новака до сусіднього повіту. Він ним невдоволений. Він волів би іншого.

Йому було незручно посилати громаді клопотання. Все ж дванадцять років він був гармашем, а тому мав право на справжню державну посаду. Та завдяки дружині йому дісталась ця (насправді він був урядником від громади, проте платив йому уряд).

У цю годину йому було особливо прикро, що він не підлягає безпосередньо державі.

Він прийшов приблизно за годину до початку служби. Коли увійшов писар Новак, інспектор сказав йому: «Ви полишаєте цю посаду. Я вами невдоволений. Щойно я подав клопотання про ваше переведення або звільнення».

Молодий, марнославний чоловік устиг промовити лише одне-єдине слово: «Але…»

«Замовкніть!» — крикнув Айбеншютц так, як кричав колись на плацу, коли ще був гармашем.

Він удав, ніби занурився в папери. Насправді ж він думав про своє життя. Гаразд, Новак, — думав він, — цей зникне. Із дружиною в мене більше немає нічого спільного. Вона спатиме в кухні. Викинути я її, звісно, не викину, не терплю скандалів. Ну то й що? А далі? До Ядловкера я більше не піду — крім як службово, ясна річ. А якщо поза службою, то лише з вахтмістром Сламою. Ні, поза службою я ніколи туди не ходитиму. І хай так буде.

XII

Та не так сталося, як гадалося. І хоча писаря Новака й справді перевели в Підгірці; хоча пані Айбеншютцова таки справді спала, поряд із покоївкою, в кухні, зате службові відвідини прикордонної корчми, щоправда у супроводі вахтмістра Слами, помітно множилися.

Надійшла зима, і була це невблаганна зима. Горобці падали мертві з дахів, як перестиглі овочі, що ранньої осені падають із дерев. Ба навіть ворони й галки, здавалося, мерзнуть, так тісно притиснувшись одне до одного сиділи вони на худих галузках. Бували дні, коли термометр показував тридцять два градуси. В такі зими людині просто тяжко без домівки. Самотньо, посеред цього великого морозу, стояв айхмістр, мов голе і змерзле дерево на подвір'ї повітового староства, перед вікнами службової кімнатчини. З'явився новий писар, повільний, огрядний і добродушний молодик, який працював дуже неквапно, зате був просто-таки втіленням затишку. І взагалі, найзатишніше було в службовому приміщенні. Дверцята печі променіли червонястим сяйвом, обидві лампи — зеленим. Навіть папери шаруділи довірчо. Але що потім, коли інспектор Айбеншютц закінчував службу? Ось він стоїть, у своєму куцому кожусі, з високо піднятим цигейковим коміром, у високих чоботях, біля однієї з тих двох ліхтарень, що світяться перед повітовим староством. А світять вони дуже вже скупо і жовто, нічні лампадки, назустріч сяйву снігу в парку навпроти. Довго стоїть отак інспектор Айбеншютц і міркує. Міркує, як воно виглядатиме, коли він зараз прийде додому. Піч напалено, стіл накрито, круглу лампу на стелі засвічено, на припічку руда кицька. Заплакана і похмура дружина відразу переходить до кухні. Покоївка, також заплакана і похмура, бо вона ділить із господинею її сльози і нарікання, сякається в крайчик фартуха, лівою рукою ставить миску перед паном Айбеншютцом. Уже навіть кицька не підійде, як колись, щоби її погладили. І вона затаїла ворожість до Айбеншютца. Її жовті очі світять зненавистю. Попри все це айхмістр вирішує іти додому. Рішуче крокує він у своїх важких чоботях цим рипучим снігом, крізь цю мертву ніч, що підсвічується знизу, снігом. Ані живої душі довкола. Не слід нічого боятися, нема чого соромитися, коли отак принагідно зупинишся перед котроюсь хатою і крізь шпарки у віконницях зазирнеш усередину, в чуже помешкання. Ще ранній вечір. Незрідка щасливі люди ще сидять разом при столі. Іноді вони грають у доміно. В цих домах є батьки, матері, брати, сестри, діти і діти дітей. Вони їдять, вони сміються. Часом якась дитина заплаче, але ж і плач викликає благість, безсумнівно! Часом на подвір'ї загавкає пес, зачувши Айбеншютца назирці. Ба навіть цей дзявкіт має в собі щось потульне, мало не кохане. Айбеншютц уже знає всі сім'ї в містечку і як вони живуть. Принагідно він вирішив собі, що інспекторові мір і ваг добре, корисно й навіть необхідно дещо ближче запізнати купців, він називає це «ознайомленням з особовим складом». Рушає далі. Тепер він стоїть перед власним домом. Його Сивий чує, як він надходить, і радісно ірже. Люба тварина. Айхмістр не може втриматися, аби не зайти до стайні, йому хочеться лише погладити Сивого, він пригадує собі щасливі часи у війську, коней, там, у задній прибудові казарми, він іще пам'ятає всі імена й усі обличчя. Свого Сивого він назвав Якобом. «Якобе!» — кличе він тихенько, заходячи до стайні. Сивий підводить голову. Два чи три рази б'є правим копитом по вологій соломі. Айбеншютц підходить, власне, лише аби сказати «Добраніч», та зненацька повертає, каже, мов людині: «Хвильку!», — йде до повітки, витягає сани, виводить коня і тремтячими, однак упевненими пальцями надягає упряж, а теплою вовняною попоною огортає тіло тварини і міцно зав'язує. Запрягає Сивого в сани. Чіпляє на кінську шию дзвіночок і каже: «Якобе!» Кидає ще один швидкий, ненависний погляд на освітлені вікна свого житла. Як же ненавидить він цих трьох жінок, що чекають на нього там: передусім свою власну, відтак покоївку і нарешті кицьку. «Якобе!» — каже він, і сани ковзають на своїх спершу ще рипучих, а потім усе м'якших і м'якших полоззях у бік воріт. Сивий знає куди.

Мороз дме в обличчя айхмістрові, мороз — це німа буря, а ніч прозора, ніби скляна, та що там скляна — кришталева. Зірок не видно,