Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

– В окрузі Тулуза скоро буде вакансія.

– Боже! – вигукнула Ліліан. – Коли?

– За кілька місяців. Восени. Найпізніше в кінці року.

Ліліан стала зачісуватися.

– Незабаром я буду застарим, щоб вигравати перегони, – сказав Клерфе з ліжка до її спини. – Я ж не Нуволарі й не Караччола. Напевно, я міг би влаштуватися кудись тренером, але тоді мені знову довелося б переїжджати з місця на місце, як нашому товстунові Чезаре, – відколи перегони почали влаштовувати в Африці та в Південній Америці, він навіть узимку не бачить дружину. Ні, з мене досить. Я хочу змінити своє життя.

«Чому вони завжди хочуть змінювати своє життя? – подумала Ліліан. – Чому хочуть змінювати те, чим здобули жінку? Хіба їм ніколи не спадає на думку, що саме тому, ймовірно, жінку і втратять? Навіть Маріо хотів останнього дня відмовитися від свого буття жиголо й розпочати зі мною зразкове життя. А тепер і Клерфе, який вважає, що мене кохає, і якого я кохала, бо, як і я, здавалося, не мав перед собою майбутнього, теж хоче усе змінити й до того ж думає, що я маю бути з цього приводу щаслива».

– Я не раз розмірковувала, чи люди такі, як ми, повинні одружуватися, – промовила вона. – Але жоден з аргументів не здався мені достатньо вагомим. Особливо той, що його висунув хворий шахіст у нашому санаторії. Він сказав, що в хвилину смертної туги добре мати поруч із собою близьку людину, але я думаю, що людина в такі моменти так само безнадійно самотня і ледве чи зауважить, що біля її ліжка зібралася ціла громада вірних приятелів. Камілла Албеі, яка померла в санаторії, хотіла, щоб хоч один з її коханців був присутній при її смерті, і для певності, хоча це коштувало їй багато зусиль, мала роман з трьома водночас і подбала, щоб усі впродовж одного дня могли опинитися біля її ліжка. Задля цього затягнула понад усяку міру свій останній роман з одним огидним, зухвалим грубіяном. Каміллу Албеі переїхало авто на тихій сільській вулиці, вона померла за півгодини. Біля неї нікого не було, навіть того огидного типа – він сидів у цукерні Люфта, де нікому не спало б на думку його шукати, і уплітав шоколадні бісквіти зі збитими вершками. Долоню Камілли тримав сільський поліцейський, якого вона ніколи раніше не бачила, і була йому за це така вдячна, що намагалася його поцілувати. Але вже не встигла.

– Ліліан, – спокійно сказав Клерфе, – чому ти раз у раз ухиляєшся від відповіді?

Ліліан відклала гребінь.

– Ти не розумієш? Що, власне, сталося, Клерфе? Нас звів випадок. Чому ти не хочеш залишити усе, як є?

– Я хочу затримати тебе. Скільки зможу. Усе дуже просто, чи не правда?

– Ні. Таким чином не затримаєш нікого.

– Добре. Тоді скажімо інакше. Я не хочу жити далі так, як досі.

– Ти хочеш перейти в стан відпочинку?

Клерфе глянув на розбурхане ліжко.

– Ти завжди вмієш знайти найневдаліше слово. Дозволь мені замінити його іншим. Я кохаю тебе й хочу жити з тобою. Тільки прошу, не смійся з цього.

– З таких речей я ніколи не сміюся. – Ліліан підвела очі. Вони були повні сліз. – Ах, Клерфе! Що за дурість!

– Правда? – Він піднявся з ліжка і схопив її долоні. – Ми були такі впевнені, що з нами цього не може статися.

– Залиш усе, як є! Залиш усе, як є! Не руйнуй.

– Що я можу зруйнувати?

«Усе, – подумала вона. – Не можна побудувати сімейне щастя в Тулузі на крилах метеликів, навіть якщо одягнути їх у свинець. Дивно, як егоїзм засліплює. Якби це стосувалося когось іншого, він би мене відразу зрозумів, але, коли йдеться про нього самого, він раптом осліпнув».

– Не забувай, Клерфе, що я хвора, – сказала вона врешті з ваганням.

– Це тільки зайвий раз доводить, що тобі не можна бути самій!

Ліліан мовчала. Боріс… Боріс би її зрозумів. Клерфе починає раптом говорити, як він, але він не Боріс.

– Ходімо по «Джузеппе», – запропонувала вона.

– Я сам його прижену. Почекаєш тут?

– Так.

– Коли ти хочеш їхати на Рив’єру? Днями?

– Днями.

Клерфе став за нею.

– Я маю на Рив’єрі поганенький невеликий будиночок.

Вона бачила в дзеркалі обличчя Клерфе і його руки на своїх плечах.

– Ти демонструєш справді несподівані якості.

– Його можна перебудувати, – сказав Клерфе.

– Ти не можеш його продати?

– Я б хотів, аби ти спочатку його оглянула.

– Добре, – раптом роздратовано сказала вона. – Коли ти будеш у готелі, скажи, щоб передали мої валізи.

– Я сам їх привезу.

Клерфе вийшов. Ліліан сиділа далі, дивлячись на гаснучий вечір. На березі ріки розташувалися рибалки. Кілька клошарів готували собі вечерю на мурах набережної. «Які дивні шляхи вибирає іноді почуття, яке ми звемо коханням, – думала вона. – Леваллі якось сказав, що за спиною юної вакханки завжди можна розрізнити тінь хазяйновитої матрони, а за спиною усміхненого героя – бюргера зі стабільним доходом. Це не для мене». Але що раптом сталося з Клерфе? Хіба вона полюбила його не за те, що він цінував кожну мить, наче та була останньою в його житті? Тулуза! Вона засміялася. Ліліан ніколи не говорила про свою хворобу, вважаючи, що у хворому завжди є щось відразливе для здорового. Але зараз вона зрозуміла, що буває і навпаки: здоровий може здаватися хворому вульгарним, як якийсь нувориш збіднілому аристократові. У неї було таке відчуття, немов Клерфе покинув її, якимсь дивним чином залишив її, а сам перейшов на той бік, де було широко й просторо і який був недосяжним для неї. Клерфе перестав бути пропащою людиною, у нього раптом з’явилося майбутнє. На свій подив, Ліліан помітила, що плаче безгучно, але не почувалася нещасною. Просто їй хотілося утримати все це трохи довше.

З’явився Клерфе з валізами.

– Як ти могла так довго витримати без своїх речей?

– Я замовила собі нові. З сукнями це дуже просто.

То була неправда, але вона раптом усвідомила, що має для цього причину. А навіть дві: мусила відсвяткувати те, що у Венеції їй вдалося уникнути смерті, і мусила бути марнотратною, щоб продемонструвати свій протест проти пропозиції Клерфе, який хотів її пошлюбити й оселитися в Тулузі.

– Я не міг би тобі подарувати кілька суконь? – запитав Клерфе. – Я поки що доволі заможний.

– То має бути мій посаг?

– Навпаки. Подарунок на честь твоєї поїздки у Венецію.

– Добре, ти можеш мені одну подарувати. Куди ми підемо увечері? У Булонському лісі зараз сидіти не зимно?

– Хіба прихопимо плащі. Бо ще холоднувато. Але ми можемо тільки