Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він різко відчинив двері й вигукнув:
– Ліліан! Де ти була?
Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.
– У Венеції, Клерфе.
– Але чому?
– Я ж казала тобі на Сицилії, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я згадала цей намір.
– Отже, у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?
– Ти допитуєш мене?
– Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?
– Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?
– Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що з тобою бозна-що сталося! Ти не розумієш цього?
– Розумію, – сказала Ліліан. – Хочеш спробувати цих креветок? Вони мають присмак водоростей і моря.
Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками й викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.
– Ти попав на дах зеленого «cітроена». Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому «рено». Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.
Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.
– Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого, – сказав Клерфе. – І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.
Ліліан сповзла з підвіконня.
– Ти приїхав на «Джузеппе»?
– Ні. Він стоїть на Вандомській площі в оточенні безлічі «бентлі» і «ролс-ройсів» і поглядає на них з презирством.
– Прижени його й поїдемо в Булонський ліс.
– Можемо поїхати в ліс, – сказав Клерфе й поцілував її. – Але підемо разом і разом приженемо «Джузеппе», інакше, коли я повернуся, ти можеш зникнути. Я не хочу ризикувати.
– Тобі мене дуже бракувало?
– Інколи, коли я ненавидів тебе або коли боявся, що вбив тебе якийсь сексуальний збоченець. З ким ти була у Венеції?
– Сама.
Поглянув на неї.
– Може, так і справді було. З тобою ніколи невідомо. Чому ти нічого мені не сказала?
– Бо це не в наших звичаях. Хіба й ти не виїжджаєш часом до Рима й не з’являєшся знову за кілька тижнів? На додаток зі своєю коханкою?
Клерфе розсміявся.
– Я знав, що колись до цього дійде. Це тому ти не поверталася?
– Звичайно, що не з цього приводу.
– Шкода.
Ліліан вихилилася з вікна, щоб опустити знову кошик. Клерфе терпляче чекав. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино й випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», – подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі почуття спокою.
Ліліан обернулася з кошиком у руці.
– Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?
– Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час я там стартуватиму на перегонах.
– А можемо поїхати туди вже тепер?
– Коли тільки захочеш. Сьогодні? Завтра?
– Ти знаєш мене, – усміхнулася Ліліан. – Ні, не сьогодні й не завтра. – Вона взяла в нього келих. – Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів.
– Чому ж ти лишилася довше?
– Я не почувалася добре.
– Що з тобою було?
Завагалася.
– Застуда.
Вона бачила, що Клерфе не повірив їй. Це викликало в неї справжнє захоплення. Через його недовіру навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала.
Раптом відчула себе товстулею, яка схудла на двадцять фунтів, не помітивши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.
– А коли ти відійдеш знову? – поцікавився він.
– Я не відходжу, Клерфе. Інколи мене просто нема.
Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком. За кермом стояв шкіпер у самій сорочці й насвистував.
– Бачиш це? – запитала Ліліан. – Мене завжди охоплює заздрість, коли я на це дивлюся. Сімейне умиротворення! Те, чого хотів Бог.
– Якби ти мала таке ж умиротворення, я потай висадився би на найближчій пристані.
– Це не перешкоджає мені заздрити. Ми підемо по «Джузеппе»?
Клерфе обережно підняв її на руках.
– Я тепер не маю бажання ані приганяти «Джузеппе», ані їхати до лісу. На це в нас ще доволі часу ввечері.
16
– Словом, ти вирішив тримати мене під замком, – сміючись, сказала Ліліан.
Клерфе не сміявся.
– Ні, я не збирався тебе замикати. Я хочу одружитися з тобою.
– Навіщо?
Ліліан, лежачи в ліжку, поглянула під світло на пляшку вина. Шиби на вікнах здавалися ніби залитими кров’ю. Клерфе відібрав у неї пляшку.
– Щоб ти знову якогось дня не зникла без сліду.
– Я залишила свої валізи в «Ріці». Гадаєш, що одруження прив’язує жінку більше, ніж вбрання, і що вона швидше повернеться?
– Я хочу одружитися не для того, щоб ти поверталася, а щоб ти зосталася. Втім, гляньмо на це з іншого боку. У тебе залишилося мало грошей. Від мене ти нічого не хочеш брати.
– Але ж ти сам нічого не маєш.
– Я зберіг свою частку від двох перегонів. Крім того, дещо в мене було й дещо я ще зароблю. На цей рік нам вистачить.
– Добре, тоді почекаємо до наступного року.
– Навіщо чекати?
– Ти переконаєшся, що це нісенітниця. На які гроші ти купуватимеш мені наступного року сукні й туфлі? Ти ж сам казав, що твій контракт витікає у кінці року.
– Наша фірма запропонувала мені представництво.
Піднявши ногу, Ліліан критично роздивлялася її. «Скоро вона вже стане занадто худа», – подумала вона.
– Ти хочеш продавати авта? Не уявляю тебе в цій ролі.
– Я теж, але я не міг собі уявити багатьох речей, які пізніше робив. Або хотів робити. Наприклад, одружитися з тобою.
– Чому раптом ти хочеш усе нараз? Стати шанованим продавцем авт і одруженим.
– Ти говориш так, мовби одне і друге – це справжня катастрофа.
Ліліан вислизнула з ліжка й узяла халат.
– Де ти хочеш продавати ті авта?
Клерфе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.