Читати книгу - "Дім для Дома"

Перлина

 Тіло теж — дім. Велика Ба все ще тут. Запах міцного чаю, ірисок, пігулок від горла, ниток і — нафти.

Ба піде із цього тіла на третій день — її буде більше у цих кімнатах, ніж у труні. Кам’яні будинки довго тримають сліди. Та поки й труна, і Ліля — в квартирі на вулиці Лепкого. Я лежу під столом — так, Ба цього не любила, та тепер вона не заборонить мені.

Горювати треба разом. Але Цілики провалюються у жах окремо. Тамара й Оля готують на кухні — готуються до поминальної вечері. Маруся бродить кімнатами. Іноді застигає — ніби в її порожнечі можна й забути, що посередині одної з кімнат стоїть домовина. Та Маруся також чує запахи. Мертва кров і соснова дошка, і жах, і остання дурна надія. Маруся також чує тишу — мовчить розгублено навіть море у чорній мушлі.

Дівчинку б відправити зараз до пані Віри, та вона відбуває смерть зі всіма. Може, дорослі думають, що Маруся не бачить смерті. Та Маруся підходить до Лілі, торкається холодного лоба, застиглого носа, повік... Бабуся дозволяла їй торкатися до себе так.

— Марусю, припини, — каже Тамара.

Невже й тіло переходить у спадок старшій доньці?

У день похорону, на ранок, в Олі не розчіпляються пальці на лівій руці, склеїлися, наче в плавник риб’ячий у судомі. На ранок — полковник кричить «Мамо!» — а серце, за яке всі так боялися, навіть і не болить. На ранок — Тамара кидає до смітника напівпорожню пляшку — вже досить. На ранок — Маруся вирішує залишити Ба подарунок.

Дарувати мертвим — погана прикмета. Та наймолодша з Ціликів не вірить у забобони. Перлина з розірваного намиста лягає в долоню. Маленька відьма наказує їй: будь з бабусею

Так, Маруся розмовляє не тільки із псами, вона з усім світом говорить — з перлинами теж. І перш ніж труну виносять нарешті з помешкання, Маруся підсовує в руку померлої намистинку — на пам’ять. Одна перлина — для бабусі, з десяток таких — загубились, сховались у шпарини під плінтусами, втекли до сусідів знизу, вростаючи в цей будинок. Решта — залишаться дівчинці. Маруся вправно збирає їх всі на нитку, надягає на ліву руку браслет.

Коли всі їдуть на цвинтар, я залишаюсь в помешканні.

Велика Ба підіймається сходами — все ближче до дерев’яних дверей на третьому поверсі. Я знаю, це тільки слід — пам’ять місця, що приймає людську подобу.

Після похорону жінки скручуються на своїх ліжках, маленька Маруся — на скрині. Всі заплющили очі — ніхто не спить. Пливуть у тиші, гойдаються посеред міста, не бачать стін. За вічно зачиненими дверима, в сусідній кімнаті, Марусі, мабуть, знову ввижається щось чи хтось.

Зрештою, ось тепер Ліля Цілик — одна з власників скрині. Хоч вона ніколи не просила собі її, хотіла, щоби солдати винесли...

Вона взагалі, здається, не просила нічого — просто сиділа у кріслі. Шила, в’язала, дивилась дурні серіали, протирала дурні статуетки в серванті, жувала іриски, сьорбала чай. Була. А коли щось було, то воно вже й залишиться. Якщо ти є — будеш завжди. Час лікує людей, але не псів.

Сліди опустяться на глибину, сховаються під слідами живих. Для мене Велика Ба буде тут. Тепер це нарешті і її дім. Та й іншого просто немає — не долетіти в Баку, і невідомо, звідки її батьки прибігли до Каспію. Смерть тоді вихоплювала людей чи то навмання, чи то за лініями життя на долонях. Батьки Лілі працювали на нафтових родовищах на благо радянської батьківщини, стирали долоні в кров, напевно, саме за тим, аби зрадницькі лінії зникли — поки нафта горить у танках і літаках-винищувачах.

Велика Ба так і не дізналася, від чого тікали батьки, що саме стирали з долонь, які родинні історії.

— Виростеш — розповім, — казав їй батько.

— Виростеш — розповім, — казала їй мати.

Ну ось, тепер вона точно вже виросла, он яка велика лежала в труні.

— Навіть, коли ти виростеш, для чого тобі це знати? Живи собі, — казав дід Алі, іранець, — не рідний дід, звісно, та так Ліля його називала...

Він єдиний казав щиро. Мати Ніна ж була жива ще аж до 90-го року — а не розповіла нічого. Може, забула? Втім, Велика Ба й не питала вже. Вважала, здається, якщо питаєш, значить, так і не зрозуміла нічого. Значить, не затямила ще, що пам’ять вбиває, що не всі старі скрині мають бути відчинені. Значить — ти ще дитина.

Виростеш — розповім. Помреш — розповім. Сподіваюсь, Ніна розповідає все там, там, де пам’ять уже не може зашкодити. Ось зараз розповідає Великій Ба. 

Погляди

 Я згадую те, що бачив лише я, — як Маша торкалася свого тіла в залитій сонцем кімнаті. Світилось темно-руде волосся, й темні пипки на грудях, здавалося, світяться теж. Це було гарно — хоч я й не хотів дивитися. Я б з радістю вийшов з кімнати. Чому люди говорять із нами так, ніби ми маємо чути і розуміти, та ніколи нас не соромляться? Так, байдужість — це наша ввічливість, але все ж...

Я згадую про це тепер, бо повітря довкола Кості та Олі напоєне тим самим почуттям, яке огортало Машу тоді.

— Марік казав, твоя мала скриньку якусь відчинити хоче? Давай я допоможу? Я, знаєш, відчиняю всі замки... А хочеш, покажу тобі свою колекцію антикваріату? — пропонує чоловік. — Й поговоримо про твої труднощі, Олю.

Я з самого початку знав, що до цього йде. Він звабить її — й Madonna della Likarnya не допоможе. Може, сьогодні Мама Оля нарешті віддасть себе чоловіку-і-мерседесу.

— Але ж кіоск...

— А Марік пригляне. Він, знаєш, як торгувати вміє? — рекетир-Антиквар сміється, він уже теж знає, що переміг. — Маріку всі в два рази більше платити будуть! І