Читати книгу - "Король болю"

— ...а тоді вона й каже мені: «Будь зі мною ніжним, любчику, бо ви, моряки, щоразу наче голодні звірі...». А тоді, уяви собі, починає роздягатися сама. Знімає з себе все. І тут бачу я такі цицьки!.. Такі цицьки! Вели-и-икі й соковиті, як дині... Ледве стримуюсь, щоб і справді не накинутись зубами, як пес...

Той, що слухав оповідача, спочатку кивав головою і збуджено хихотів, але раптом затих і зблід, наче смерть.

— А в мене вже штани розриває, — продовжив той, — так кортить, що дух перехоплює... Але, думаю, почекаю. Подивлюсь, що вона далі робитиме... А ця бестія, ти не повіриш, раптом підійшла і як ухопила мене за прутень!.. За прутень, чуєш? Чуєш мене?..

Проте, його співрозмовник не чув. Він став ще блідішим і дивився кудись повз цього веселуна, що описував свої бордельні пригоди. Очі його при цьому стали величезними і, здавалось, от-от вилізуть на лоба. Моряк, не встаючи з діжки, озирнувся, щоб простежити за його поглядом. Тієї ж миті волосся його стало дибки.

Одна зі скринь раптом прочинилася і зсередини спочатку з’явилася одна рука, що судомно вхопилася за дерев’яний край, потім інша, а згодом і розпатлана жіноча голова. Віко скрині відчинялося все більше, і невдовзі моряки побачили, як звідти з’явилася жінка в білій подертій сорочці. Вона випрямилась і обережно ступила босими ногами на підлогу.

Знаючи, що в цих скринях лежать мертві, обидва чоловіки спершу завмерли, а потім кинулись геть з трюму, і вже на палубі чулися їхні крики про те, що одна з покійниць ожила. Звісна річ, за кілька хвилин, в трюм почали обережно зазирати й інші матроси, озброївшись для надійності хто чим: шаблею, сокирою, а особливо набожні стискали в руках натільні хрести, що висіли в них на шиях.

Врешті, порозпихавши увесь цей забобонний натовп, в трюм спустився кремезний чолов’яга. Він не тримав у руках жодної зброї, втім погляд його був достатньо гострий і холодний. Зиркнувши на тендітну постать, що так раптово з’явилася на судні, він коротко запитав:

— Хто ви в біса така, шановна пані?

Софія спробувала відповісти, але вуста ще їй не корилися, і вона не зуміла промовити жодного слова.

— Але ви хоча б з цього світу? Ви з плоті й крові, як ми?

Жінка кивнула.

— Тоді як ви опинилися на моєму судні?

— Я... Заради Бога, не виказуйте мене.

— Кому?

— Господарю того острова.

Запанувала мовчанка, під час якої погляд капітана став ще безжальнішим.

— Для початку дозвольте попросити вас піднятися на палубу, — сказав він згодом, — я і моя команда хочемо переконатись, що ви справді жива, а тут кепсько видно...

З цими словами, капітан відступив убік, пропускаючи Софію вперед. Трохи опанувавши себе, вона рушила обережними кроками до сходів і, під пильним поглядом кількох десятків очей, в яких одночасно світилися страх та цікавість, піднялася нагору. Тут на палубі її обпік холодом морський вітер, змусивши здригнутися. Проте, цей вітер означав для неї значно більше. Насамперед те, що їй вдалося втекти з острова і залишитися живою. І жити далі хоча б у цю мить, стоячи босоніж на слизькій палубі невідомого корабля, перед очима приголомшеної команди, не знаючи, яка доля її чекає за хвилину. В одній сорочці, яку вона одягнула ще в замку Короля болю, їй було страшенно холодно, проте цей холод означав можливість відчувати. А відчуття було ще однією ознакою життя.

Софія звела очі вгору, де побачила, як над вітрилами майорів прапор. Він був чорний, як вороняче крило, і вона збагнула, що її радощам настав кінець. Цей корабель не просто найняли для того, щоб він вивіз із острова труни. Фрегат із чорним прапором служив Асмодею. Тієї ж миті капітан криво усміхнувся.

— Саме так, дорога пані. Якщо ви тікали, то з вогню потрапили в полум’я. Мої співчуття, — страшний капітан, мовби читав її думки.

— Що мене чекає? — тремтячи всім тілом запитала Софія.

— У вашому становищі вам лишається обирати між поганим та ще гіршим. Або ви станете шльондрою для моєї команди або ми відправимо вас назад на острів.

— Хіба ви не можете мене просто викинути за борт? — мовила вона.

— На жаль, ні. Таке моє рішення.

— Невже у вас не залишилось нічого людського, капітане? — з розпачем запитала жінка, хапаючи його за рукав.

— Нічогісінького, дорога пані, — різко відповів той.

Ще якусь мить вона дивилася в його очі, шукаючи там бодай натяк на милосердність, коли ж хтось із матросів різко викрикнув.

— Корабель на обрії!

Капітан відірвав від неї погляд і рушив на місток, де йому подали підзорну трубу. Втім, судно наближалося так швидко, що невдовзі й неозброєним оком можна було добре його розгледіти.

— Прапор Ганзи,[53] — вигукнув хтось.

— Торговий корабель? — здивувався капітан. — Вони там збожеволіли? Підпустимо ближче, а тоді дамо по них кілька залпів. Здобич сама йде нам в руки!

Втім, ганзейський корабель, підійшовши на достатню відстань, раптом змінив курс і сам повернувся до них правим бортом. Перш ніж бородань і його команда опам’яталися, звідти гримнули одразу всі бортові гармати. Судно під чорним прапором захиталося, але одразу також відповіло вогнем.

Інстинкт підказував Софії, що треба ховатися знову в трюм, і вона хутко кинулася туди. Що б не відбулося далі нагорі, вижити більше шансів було внизу.

Канонада тривала більше години. Корабель здригався, чувся тріск, зойки поранених та загрозливі сплески води. Потім усе стихло, але не надовго. За мить, нагорі почулися страшні звуки рукопашного бою. Схоже, команда ганзейського судна кинулась на абордаж.

Ще за годину в трюм обережно спустився молодий солдат із закривавленою шаблею в руках. Побачивши Софію, він зупинився, а тоді запитав щось незнайомою мовою. Голос його був приязний і співчутливий.

— Німецькою, будь ласка, — попросила вона, — ви знаєте німецьку?

Солдат кивнув.

— Хто — запитав він.

— Бранка... А ви?

— Я — капітан Кальман, підданий його імперської величності Максиміліана. Відтепер ви в безпеці.

Він наблизився і подав їй руку.

— Ви знаєте про той острів? — запитала Софія зводячись на ноги і все ще не вірячи у своє щастя.

— Знаю, пані. Нещодавно тому острову, а також усім його союзникам оголошено війну. І, як бачите, поки що фортуна на нашому боці.

Розділ