Читати книгу - "Зерно правди"

пляшки жестом досвідченого алкоголіка, тільки сліпий міг не помітити, чим він підживляє свій п’ятнадцятирічний організм. Марцін був шокований його демонстративністю й тим, що бере участь у цьому дешевому цирку, тоді швидко пересунувся ближче до середини групи, яка вже спускалася до сандомирських підземель. Частині учнів, попри всі намагання, не вдалося приховати захоплення пригодою, тільки дівчата залишалися незворушними, Мері однією рукою трималася за Стефу, щоб не спіткнутися, другою писала есемеску. Невідомо кому, усі були тут.

— ...Сандомир був тоді багатим містом, одним із найзаможніших у Польщі, тут діяв особливий закон, за яким усі мандрівні купці зобов’язувалися виставляти тут свої товари на продаж. Це спричинилося до того, що Сандомир був гігантським, постійно відчиненим торгівельним центром, де можна було купити абсолютно все. — Почувши слова «торговельний центр», Мері відвела нудьгуючий погляд від мобілки, але швидко повернулася до свого заняття. — Сандомирські міщани збагачувалися і, турбуючись про своє майно, товари й безпеку століттями копали під містом підземелля, які із часом перетворилися на величезний лабіринт. Сполучені приміщення сягали дев’яти поверхів углиб лесових порід, коридори простягалися під Віслою аж до замку в Баранові, до інших сусідніх сіл. Досі ніхто не знає, скільки їх є насправді.

Оповідачка мала приємний, веселий голос, але це не змінювало факту, що йому було нудно, бо ж мусив вислуховувати цю історію вдруге протягом кількох місяців. Але навіть якби розповідь не була такою нудною, це не змінило б того, що так здивувало Марціна — славетні сандомирські підземелля виглядали, наче підвал у панельній багатоповерхівці. Цегляні стіни, бетонні підпори, кам’яна підлога, неонові лампи. Нуль таємничості, нуль магії, нуль будь-чого. Просто не віриться, як їм вдалося спаскудити таке місце.

— І раптом татари оточили місто, — низьким голосом розповідала гід, і це лише всіх розсмішило, так і не додавши її словам драматизму. — Халіна Кремп’янка, невтішна після втрати усієї родини, пішла до ворожого табору. Там розповіла татарському ватажкові, що приведе їх потаємними коридорами до міста, бо прагне помститися мешканцям за те, що вони її збезчестили... — оповідачка раптом засоромилася, мабуть, не була певна, що діти зрозуміли, про що саме йшлося.

— Збезчестили? То чого втікала, дурна якась, — буркнула Мері.

— Вау, — завторувала її найкраща подруга.

— Коли татари повірили дівчині, вона довго провадила їх лабіринтом коридорів, а за цей час мешканці замурували вхід до підземелля. Загинули всі загарбники, загинула й героїчна дівчина...

— Як до них дійшло, що й до чого, ото вони вже її збезчестили, — не здавалася Мері.

— Ги-ги-ги.

— ...а на доказ того, що в кожній легенді є дещиця правди, можу вам сказати, що яр Ключиці відтоді здобув свою назву, і нині там можна викопати людські кістки, може, це і є рештки живцем замурованих татарів.

Поволі пройшли до наступної зали, цікавої хіба що тим, що вона нагадувала коридор у шахті. Марцін слухав розповідь про те, як уже по війні місто рятували від обвалу. Це було цікаво, набагато цікавіше, ніж легенди про геройські вчинки. Як гірники бурували канали на ринку, як будинки в центрі довелося розібрати, а потім відновити, як порожні тунелі й підвали заповнювали спеціальною масою, щоб укріпити подірявлену мов сито, породу. Марцін оперся спиною об стіну, слухання не заважало йому витріщатися на смужку лілових стрінгів, яка видніла над джинсами Мері. Може, він був якийсь несучасний, але його трохи дратувало, що майже всі вони намагалися виглядати, як досвідчені шльондри. Добре, що Оля не така.

Оповідачка на мить замовкла, зробилося тихо.

У цілковитій тиші він раптом почув несміливе, далеке завивання, яке долинало немовби з-під землі.

— Чуєте?

Мері обернулася до нього й підтягла джинси.

— А що ми маємо чути?

— Ну, завивання таке із глибин. О, тихо, тихо, знову...

Дівчата перезирнулися.

— Oh ту God, ти що, реально поїхав?

— Але послухайте, справді чути виття.

— Таке виття, ніби хтось когось безчестить, чи може, сатанинське? Бо мене, мабуть, тільки перше цікавить.

— Вау.

— Господи, ну ти й дурепа. Та заткнися на хвилину й послухай.

— Та сам іди полікуйся, псих ненормальний, усе Олі скажу.

Дівчата захихотіли й приєдналися до групи, яка переходила до наступної зали. Марцін залишився, припадав вухом до стіни в різних місцях, аж нарешті знайшов таке, де завивання було чутно найкраще. Дивний це був звук, від нього аж терпло все. Довге, на різній висоті, майже безперервне виття катованої людини або тварини. Хто б не породжував цей звук, йому точно не позаздриш. Хоча, може, йому це здається, може, це вітер або якась вентиляція.

Згасло світло, легенька луна, поєднана із шепотінням, вчувалася лише з напрямку, де зникли його однокласники. Марцін припав вухом до підлоги, щось не давало йому спокою в цьому звуці, чогось він недочув. Шукаючи, де найкраще чутно, він повзав по підлозі, чимраз краще чув виття, тепер уже був певен, що звук породжений більше, ніж одним горлом. І крім виття було ще щось, інший звук, знайомий, нелюдський...

Він майже збагнув, що то було, коли відчув, як його хтось боляче стусонув у бік.

— Що таке, блін... — темряву осяяло мертвотне світло з екрану мобілки. — Маріо? Ти що, охрінів?

Марцін підвівся, обтрусив джинси.

— Бо це завивання...

— Ну да, ясно, на скрипці завивання. Ти йди ліпше бухни, Вівальдо.

3

Старший комісар з науковим ступенем Ярослав Клейноцький сидів, заклавши ногу на ногу, пахкав люлькою й дивився на них спокійним поглядом з-за товстих скелець окулярів. Окуляри були справді товсті, без будь-якого перебільшення, настільки товсті, що було видно опуклу форму лінз, а помітна за ними частина обличчя науковця здавалася значно більшою від решти. Крім цього коротке сиве волосся, така сама коротка борода, гольф, твідовий піджак, костюмні штани й червоні спортивні черевики в стилі доктора Хауса.

Одяг на ньому трохи висів, Шацький подумав, що зовсім недавно він, певне, був гладуном, ледь помітні складки шкіри на щоках, манера одягатися й повільні рухи свідчили про те, що він роками звикав до своєї огрядності. Якої, напевне, позбавила його хвороба або добросерда жінка, вирішивши, що вона не бажає передчасно овдовіти через надмір холестерину в чоловіка.

Крім Клейноцького й Шацького в конференц-залі сиділи Бася Соберай і Леон Вільчур, який раніше показував науковцеві місця злочинів. На вікнах були жалюзі, на великому екрані з’являлися фотографії трупів. Соберай відвернулася спиною до екрану, не хотіла