Читати книгу - "Війни Міллігана"

За три дні Вогель розпорядився припинити зачиняти двері.

Щоденник Мері. 18 січня 1981 року. Візит письменника

Біллі сказав, що Моріц (керівник Департаменту психічного здоров’я) подав у відставку, і відразу прокоментував: «Треба добитися, щоб і наступного звільнили». Він вважає, що найкраще було б, якби цю посаду обіймала жінка.

У газетах пишуть, що Лінднера взяли під цілодобову поліцейську охорону, бо Арні Логан (він на той момент і досі був у Лімі) найняв кілера. З’ясувалося, що причиною стала обіцянка Лінднера відправити Арні у звичайну лікарню, хай там що вирішить Моріц. На суді ж у своїх свідченнях Лінднер сказав, що Арні вкрай небезпечний пацієнт і має перебувати в установі з максимальним рівнем безпеки протягом усього життя.

27 січня 1981 року Алан Ґолдсбері подав клопотання, у якому попросив суддю Флаверза призначити слухання справи Міллігана на початку лютого. Під час цього судового засідання мало вирішитися питання щодо того, щоб кожні 90 днів Мілліган проходив закриту комісію — згідно зі старим законом. Ґолдсбері вважав, що застосування нового закону № 297 (так званого «закону Міллігана» або ж «закону „Колумбус Диспетч“») у цьому випадку може мати зворотню силу, а це суперечить конституції.

Однак на суддю Флаверза тисли ЗМІ та політики, які й досі звинувачували його у визнанні Міллігана «невинним через психічну хворобу». Він постановив, що справа Міллігана підпадає під новий закон, тож Біллі доведеться чекати 180 днів до наступного засідання комісії — 4 квітня 1981 року, — яке проходитиме в присутності журналістів і громадськості.

Протягом кількох місяців підготовки до комісії Ґолдсбері збирав афідевіти, звіти, свідчення та правові аргументи, які б могли довести, що Біллі Мілліган не становить небезпеки для себе чи людей навколо і що його, відповідно до вимог закону, треба перевести до установи з меншими обмеженнями для проведення лікування.

Серед цих документів був звіт штатного психіатра в Дейтоні, доктора С. М. Семі, від 24 березня 1981 року: «Рекомендації: …немає необхідності надалі утримувати його [Міллігана] в установі з максимальним ступенем безпеки. Він також не схильний до втечі. Ми рекомендуємо перевести його у Афінський центр психічного здоров’я на лікування під керівництвом доктора Девіда Кола. Альтернативна пропозиція: продовження терапії у доктора Корнелії Вілбур у клініці Лексингтона, штат Кентуккі…»

томмі помітив, що Мері має дуже стомлений вигляд. Йому подобалося, що вона приходить кожного дня, але, вочевидь, така рутина нелегко їй давалася. Вона ставала все більш блідою та змарнілою. А ще Мері сказала, що знов почала приймати антидепресанти — і цей факт не давав йому спокою.

— Ну все, пан або пропав, — сказав томмі письменнику. — Я готовий на що завгодно, аби покласти цьому край. От-от щось станеться. Я або втечу і мене вб’ють, коли перелазитиму через паркан, або я спалю це місце до попелища. Мене охоплює відчай. Мері має поїхати з Дейтона — я не хочу, щоб їй довелося забирати моє тіло.

Незважаючи на її протести, аргументи і вмовляння, кілька людей просили Мері не губити своє майбутнє і не зв’язувати життя з Біллі. Зрештою стало неможливо зносити тиск кількох людей одразу, і вона зі сльозами на очах підкорилася проханню Біллі. У середу, 25 березня 1981 року, вона прийшла востаннє.

Більше вони не бачилися.

(3)

Наступного ранку доктор Девід Кол прибув у Колумбус для надання свідчень, які слугуватимуть доказами під час наступної комісії Біллі, що мала відбутися вже за два тижні. Помічник Ґолдсбері розпитав доктора про його досвід роботи в психіатрії та знання у сфері роботи зі СМО, після чого помічник прокурора Томас Біл почав перехресний допит.

— Як може Дейтонський центр поставити відповідний діагноз і почати лікування, якщо він (Мілліган) відмовляється від лікування? — запитав Біл.

— Можливо, він їм не довіряє, — припустив доктор Кол. — Він не впевнений, як саме вони використають отриману інформацію. Можливо, він не довіряє їхнім висновкам. Я стикався з таким і за більш сприятливих умов, аніж колючий дріт і двадцятифутовий паркан навколо — ви вже вибачте мені за таке ставлення.

Низенький товстенький психіатр кинув на обвинувача гострий погляд.

— Треба визначитися, як сприймати людину: як пацієнта чи як в’язня. Для мене все однозначно: він — пацієнт. А в центрі з усією цією охороною й камерами… Мене всього обшукали, коли я прийшов до пацієнта… Навіть їхнього штатного лікаря обшукали та змусили проходити крізь рамки металодетекторів! Це зовсім не відповідає тому, що називають терапевтичним середовищем… Я навіть запитав: «Доктор Семі, а якщо вам доведеться десять разів у день тут проходити — вас що, десять разів обшукуватимуть?» А він відповів так, наче я спитав щось дивне: «Так, звісно». У мене самого було відчуття, наче я зустрівся із чимось дивним — з чудернацькими умовами психіатричного лікування. Крім того, у клініці панує якийсь безлад — люди ніяк не можуть розібрати, хто і що має робити.

Біл запитав, чи можна сказати, що через СМО протягом останніх п’яти-шести-семи років Мілліган став дуже жорстокою і агресивною людиною.

— Так, у нього були періоди жорстокої та агресивної поведінки. Але якщо ви чекаєте, що я назву його жорстоким і агресивним — то ні, я такого сказати не можу. Я буду дотримуватися фактів — того, що я вважаю фактами. У Афінах його поведінка була бездоганною, аж поки не сталося кілька справді неприємних подій, які викликали в нього страх і призвели до регресу захворювання. Я бачу тут прямий причинний зв’язок. При цьому він таки виходив на вулицю — і нікому не заподіяв нічого поганого, навіть під тиском значних провокацій, з якими я вчив його впоруватися. Це була частина терапії. Бачте, психіатр має бути ще й учителем. Психіатрія — не магія, тут недостатньо сказати: «Абракадабра! Усе, ти здоровий!» Це тривалий процес. Мені так і не вдалося навчити його слідкувати за язиком. Він завжди був говіркий, завжди квапився з гострим словом — але ніколи не завдавав нікому болю, не погрожував, не крав. Йому справді ставало краще, і це тривало доволі довго.

Далі допит проводив Майкл Еванс, представник генерального прокурора Огайо:

— Чому Міллігана перевели в Державну клініку Ліми?

— Вам треба привід чи всю низку причин?

— Давайте і те, й інше.

— Стан Біллі значно покращився, і ми дозволили йому більше бувати серед людей — не забувайте, він був пацієнтом звичайної громадської клініки. Через це в газетах вийшло кілька статей — здебільшого, у місцевих виданнях (Колумбуса), але й у афінських газетах