Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Про випадки успішного лікування із застосуванням методу парадоксальних намірів згадував і лікар Годфрід Качановський, клінічний директор лікарні Онтаріо (Торонто, Канада), на конференції з екзистенціальної психіатрії. Красива успішна жінка протягом п’ятнадцяти років відчувала постійну тривогу, страждаючи від періодичних нападів депресії та паніки. Вона скаржилася, що її життя було найжалюгіднішим, незважаючи на його зовнішню успішність. Її руки та ноги інтенсивніше, ніж зазвичай у жінок, покривалися темним волоссям. На початку лікування вона стверджувала, що найбільш неприємною для неї була думка, що волосся може почати рости й на обличчі. Цей страх ніколи не покидав її. Вона боялася навіть подивитися в дзеркало. Казала, що як тільки побачить на обличчі волосся, то відразу помре. Її страх був зумовлений комплексом причин: нарцистичною незрілістю, пригніченою ворожістю щодо своєї деспотичної матері, зневагою до померлого батька, несвідомим прагненням бути чоловіком і водночас сильним бажанням мати волохатого чоловіка. Завдяки допомозі лікаря пацієнтка зрозуміла причини свого емоційного стану і стала спокійнішою, до неї повернулася надія. Але страх того, що на її обличчі почне рости волосся, не зменшився. Вона була настільки наляканою, що не могла навіть вимовити слово «волосся», хіба що її до цього змушували. Тоді вона починала тремтіти і плакати. Після багатьох психо­терапев­тичних сеансів доктор Качановський вирішив застосувати метод парадоксальних намірів. Він спробував переконати пацієнтку «захотіти», щоб на її щоці виросла одна волосина. Жінка ледве не знепритомніла. Поглянула на лікаря так, наче побачила монстра. Через десять хвилин він підвів її до стінного дзеркала. Уперше за останні роки вона уважно придивилася до свого зображення в дзеркалі й вибрала місце на щоці, де «хотіла б», щоб там виросла одна волосина. Під час наступної зустрічі пацієнтка вибрала місце на іншій щоці, де має вирости друга волосина. Тривалий час вона не розуміла, для чого це робить, але попри це продовжувала. Нарешті її побоювання щодо волосся на обличчі значно зменшились. Згодом вона остаточно позбулася свого страху і насолоджувалася життям.

Інша пацієнтка, молода двадцятип’ятирічна жінка, що мала низку психоневротичних проблем, прийшла до свого лікаря на психотерапію в темних окулярах. Доктор Качановський терпляче вислухав її скарги. Під час третьої сесії вона нарешті зізналася, що найбільше їй дошкуляло нездоланне нав’язливе бажання дивитися на «інтимне місце» кожного зустрічного чоловіка. Протягом останніх трьох років вона за межами власної спальні завжди мусила носити затемнені окуляри, щоб приховати напрям свого погляду. На наступній зустрічі лікар запропонував її зняти свої окуляри. Після цього вона повинна була захотіти подивитися на «інтимне місце» кожного чоловіка, якого зустріне. На мить пацієнтку наче паралізувало. Потім вона повільно зняла окуляри і широко всміхнулася. Тепер пацієнтка стверджувала, що почувається значно спокійніше. Протягом наступних кількох днів вона вже сміливо застосовувала метод парадоксальних намірів. Через два тижні пацієнтка повідомила, що примусові нав’язливі ідеї більше їй не дошкуляють.

Багато психотерапевтів уважає, що лікування протягом короткого часу не дуже ефективне. Проте інші психіатри не згодні з такою думкою. Наприклад, Е. А. Гутхейл так висловився з цього приводу: «Твердження про те, що ефективність результатів відповідає тривалості терапії, є однією з найпоширеніших ілюзій фройдівської ортодоксії». Дж. Г. Шульц зазначив таке: «Часто можна почути помилкову думку про те, що лікування симптомів обов’язково має супроводжуватися їх зміною… Це твердження є взагалі безпідставним». Я. Стівенсон уважає, що помилково стверджувати, нібито пригнічення минулих хворобливих переживань — запорука одужання хворого, хоча за певних обставин це може допомогти. Також спонтанне покращення не можна вважати лише наслідком впливу інших осіб, хоча саме таке розуміння цього переважає під час застосування концепції «переносного лікування».

Ганс О. Герц у своїй статті слушно зауважує: «Можна сподіватися, що психоаналітики назвуть такий тип неаналітичного лікування “лише” симптоматичним, навіюванням, унаслідок якого пацієнти повинні розвинути нові симптоми... Провідні психіатри довели, що це не так... Однак, якщо потрібно застосувати психоаналітичний підхід, щоб пояснити, чому парадоксальні наміри є успішними, можна, знову ж таки, теоретично припустити, що терапевт, заохочуючи пацієнта чинити те, чого той боїться, дає йому змогу символічно здійснити ці неприємні дії».

Е. Вайсскопф-Джоелсон, американський психоаналітик і професор Університету Пердью, успіх парадоксальних намірів пояснює так.

Коли его сприймає пародоксальні наміри, воно намагається обдурити каральне суперего: «Поглянь-но, тобі варто зупинити ці покарання. Я люблю мій симптом і вже відчуваю твої дії як нагороду, а не кару». У деяких випадках успіх парадоксальних намірів може бути зумовлений іще одним фактором: обсесивно-компульсивний невротик намагається боротися зі своїми симптомами за допомогою механізмів, які він добре знає. Бо це є ті самі механізми, які він зазвичай використовує для висміювання вимог батьків чи суспільства, тобто перебільшення їх (вимог) до такої межі, за якою вони стають абсурдними. Таким чином, пацієнт перемагає невроз його ж власною зброєю... Терапевти-психоаналітики можуть стверджувати, що реального покращення неможливо досягти за допомогою таких методів, як логотерапія, оскільки патологія в глибинних пластах свідомості залишається недоторканою, тоді як терапевт обмежується тільки зміцненням чи спорудженням захисних механізмів. Такі висновки не позбавлені небезпеки. Вони можуть затьмарити наш розум, перешкодивши усвідомленню основних джерел психічного здоров’я, оскільки ці джерела виходять поза конкретні теоретичні межі. Ми не повинні забувати, що «захисні механізми», «глибинні пласти» та «поверхнево адекватне функціонування з прихованою патологією» — це теоретичні поняття, а не емпіричні спостереження.

Доктор Гленн Голловей, консультант державного госпіталю в Іпсіланті, стверджує, що парадоксальні наміри маніпулюють захисними механізмами і не врегульовують «глибинного конфлікту». Це, за його словами, є цілком почесною стратегією та чудовою психотерапією. «Не можна образити хірурга, звертаючи увагу на те, що він вирізає, а не лікує хворий жовчний міхур, бо так краще для пацієнта». Він також уважає, що різні пояснення того, чому парадоксальні наміри є ефективними, «не применшують успішності застосування парадоксальних намірів».

Ганс О. Герц зауважує: «Часто можна почути аргумент, що пацієнтові кращає через “навіювання”. Дехто з моїх колег пояснив результати застосування методу парадоксальних намірів “авторитарним” підходом, звинувативши в успішності цього методу Франкла, оскільки він є визнаним авторитетом, професором і допомагає своїм пацієнтам “масивним авторитарним навіюванням”. Проте фактом є те, що багато інших психіатрів успішно використовували методику Франкла. Відомі випадки виліковування захворювань, що тривали десятиліттями».

Наші пацієнти часто погоджуються застосувати метод парадоксальних намірів через тверде переконання, що він просто не спрацює, але, незважаючи на це, досягають успіху в подоланні своїх фобій. Іншими словами, вони досягають успіху не завдяки, а всупереч навіюванню.

Це ставить перед нами інше питання: чи парадоксальні наміри належать до методів переконування? За своєю суттю парадоксальні наміри прямо протилежні таким методам, оскільки пацієнт повинен не просто пригнічувати свої страхи, раціонально переконуючи себе в їхній безпідставності. Він має перебільшити їх, а тоді перемогти! На відмінність методу парадоксальних намірів і технік переконування звертав увагу Полак.

Можна процитувати також думку Дональда Ф. Твіді (з його книжки про логотерапію): «Парадоксальний намір не є способом переконування в традиційному значенні цього