Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Маленька Тіна, – сказав Мікі.

Вони попрямували стежкою назад.

– Тіно, я її не вбивав, – почав Мікі. – Присягаюсь, я не вбивав. Я хочу, щоб ти мені повірила.

– Я була там тієї ночі, – заговорила Тіна.

Він рвучко обернувся.

– Ти там була? Ти маєш на увазі в Сонячному Розі?

– Так. Я думала змінити роботу. Хотіла порадитися з татом і мамою щодо цього.

– Ну, – видав Мікі, – продовжуй.

Коли вона не озвалася, він узяв її руку й стиснув.

– Ну ж бо, Тіно, – підштовхував він. – Ти повинна мені розповісти.

– Досі я нікому в цьому не зізнавалася, – зауважила Тіна.

– Продовжуй, – знову підбадьорював її Мікі.

– Я вирушила туди. Під’їжджала машиною просто до воріт. Ти знаєш, на півдорозі є місце, де добре розвертатися?

Мікі кивнув.

– Я вийшла з машини та пішла в бік будинку. Я вагалася. Знаєш, як важко іноді бувало розмовляти з мамою. Я про її незмінно наявну власну думку. Я хотіла викласти все якомога чіткіше. Тож я пішла до будинку, потім назад до машини, а потім знову до будинку. Обмірковувала.

– Коли це було? – запитав Мікі.

– Не знаю, – відповіла Тіна. – Зараз не можу згадати. Я… я не стежу за часом.

– Так, люба, – погодився Мікі. – Ти завжди наче літаєш під хмарами.

– Я була під деревами, – продовжила Тіна, – і ступала дуже м’яко…

– Як маленька кішка, – лагідно пробурмотів Мікі.

– …коли я почула їх.

– Почула кого?

– Двоє перешіптувалися.

– Так? – Мікі напружився. – Що вони казали?

– Вони сказали… Один із них сказав: «Від сьомої до сьомої тридцять. У цей час. Тепер запам’ятай і нічого не наплутай. Від сьомої до сьомої тридцять». Інший голос: «Можеш мені довіряти», а потім перший голос: «А після цього, люба, все буде чудово».

Запала мовчанка, а потім Мікі запитав:

– Ну, і чому ти мовчала про це?

– Тому що я не знала, – намагалася пояснити Тіна. – Я не знала, хто говорив.

– Та хоч приблизно! Це був чоловік чи жінка?

– Не знаю, – повторила Тіна. – Хіба ти не розумієш, коли двоє шепочуться, то голосу не чути. Це просто… просто шепіт. Хоча мені здається, це були чоловік і жінка, тому що…

– Через те, що вони сказали?

– Так. Але я не знаю, хто це був.

– Ти припускала, – запитав Мікі, – що це могли бути батько та Ґвенда?

– Це можливо, хіба ні? – перепитала Тіна. – Це могло означати, що в тому проміжку часу Ґвенда мала покинути будинок і повернутися, чи Ґвенда сказала батькові, щоб той спустився між сьомою та сьомою тридцять.

– Коли б це виявилися батько та Ґвенда, ти не хотіла б виказувати їх поліції. Так?

– Якби я була впевнена, – зазначила Тіна. – Але я не впевнена. Це міг бути хтось інший. Це могли бути Естер і ще хтось. Це могла навіть бути Мері, але не Філіп. Ні, звісно, не Філіп.

– Коли ти говориш Естер і ще хтось, кого ти маєш на увазі?

– Я не знаю.

– Ти не бачила його? Я про чоловіка.

– Ні, – відповіла Тіна. – Я не бачила.

– Тіно, я гадаю, ти обманюєш. Це був чоловік, чи не так?

– Я повернулася назад, – продовжила Тіна, – до машини, а потім з іншого кінця вулиці хтось дуже швидко наближався. Просто тінь у темряві. І тоді мені здалося, що я почула, як у кінці дороги хтось заводить автомобіль.

– Ти подумала, що це був я… – промовив Мікі.

– Я не знаю, – відповіла Тіна. – Це міг би бути ти. Він був твоєї статури й твого зросту.

Вони підійшли до маленького Тіниного автомобіля.

– Ну ж бо, Тіно, – звелів Мікі, – сідай у машину. Я їду з тобою. Ми їдемо до Сонячного Рогу.

– Але, Мікі…

– Немає сенсу запевняти тебе, що це не я, хіба ні? Що ще я повинен додати? Мерщій, їдьмо до Сонячного Рогу.

– Мікі, що ти робитимеш?

– Чому ти вважаєш, що я щось робитиму? Утім, хіба ти не збиралася туди їхати?

– Так, – погодилася Тіна, – збиралася. Я отримала листа від Філіпа.

Вона завела свій мікромобіль. Мікі сидів поруч із нею дуже напружений.

– Отже, лист від Філіпа? Що він написав?

– Він попросив мене приїхати. Хоче зустрітися зі мною. Знає, що сьогодні я працюю тільки півдня.

– О, він написав, що хоче з тобою зустрітись?

– Він написав, що хоче дещо мене запитати та сподівається, що я відповім на його питання. Написав, що не потрібно нічого йому розповідати – він сам мені все розповість. Я муситиму тільки сказати «так» або «ні». Він пообіцяв тримати в таємниці все, що я йому розповім.

– Отже, він щось замислив? – підсумував Мікі. – Цікаво.

До Сонячного Рогу було недалеко. Коли вони дісталися туди, Мікі мовив:

– Тіно, ти йди. А я пройдуся трохи садом, дещо обміркую. Ну ж бо. Поговори з Філіпом.

Тіна почала:

– Ти ж не збираєшся… ти ж не…

Мікі засміявся.

– Стрибнути зі Скелі закоханих? Припини, Тіно, ти добре мене знаєш.

– Іноді, – зауважила Тіна, – мені здається, що тут ніхто нікого не знає.

Вона відвернулася від нього та повільно попрямувала до будинку. Мікі подивився їй услід, тримаючи руки в кишенях. Він спохмурнів. Потім обійшов будинок, замислено його оглядаючи. До нього повернулись усі його дитячі спогади. Отам височіла стара магнолія. Він безліч разів лазив по ній у вікно біля сходів. Он там був невеликий клаптик землі, на якій мав бути його сад. Не те щоб він аж так любив сади – йому завжди було цікавіше розбирати на деталі механічні іграшки. «Маленький майстер-ламайстер», – із легким подивом подумав він.

Що ж, насправді люди не змінюються.

ІІ

Зайшовши до будинку, Тіна в коридорі зустріла Мері. Мері здивувалася, побачивши її.

– Тіно! Ти приїхала з Редміна?

– Так, – відповіла Тіна. – Ти не знала, що я приїду?

– Я забула, – сказала Мері. – Мабуть, Філіп згадував про це.

Вона відвернулася.

– Я піду на кухню, – продовжила, – подивлюся, чи вже привезли «Овалтин». Філіп полюбляє випити його перед сном. Кірстен якраз несе йому каву. Йому кава подобається більше, ніж чай. Каже, що від чаю в нього розлад травлення.

– Мері, чому ти поводишся з ним, як з інвалідом? – запитала Тіна. – Він не зовсім інвалід.

В очах Мері зблиснула холодна злість.

– Тіно, будеш мати чоловіка, – відрізала вона, – то знатимеш, як саме чоловіки хочуть, щоб із ними поводилися.

Тіна м’яко перепросила:

– Вибач.

– Хай би вже вибратися із цього дому, – пробурчала Мері. – Перебування тут так шкодить Філіпові. Ще й Естер сьогодні повертається, – додала вона.

– Естер? – здивувалася Тіна. – Справді? А чому?