Читати книгу - "Чаликушу"

Скільки часу минуло — хтозна. Адже людина в такому стані вже не здатна стежити за часом. Раптом мені здалося, що хтось стукає в двері, які виходять на цвинтар. Хіба вітер?.. Але ж не схоже. Я піднялася трохи й почала дослухатися — чувся глухий стогін людини. Я схопилася з ліжка, накинула на плечі хустку й кинулася вниз до Хатідже-ханим. Але та й сама вже почула стогін і вийшла в сіни, запаливши свічку,

Та відчинити двері ми не наважувалися. До того ж за дверима було вже тихо.

— Хто там? — гукнула грубим чоловічим голосом Хатідже-ханим.

Відповіді не було.

Хатідже-ханим крикнула ще раз. І тепер ми почули, як вітер, завиваючи, доніс тихе квиління.

— Хто, хто? — перепитала Хатідже-ханим.

Та я вже пізнала.

— Мунісе! — закричала я й кинулася до засувки.

Відчинилися двері, й нас штовхнув холодний сніговій.

Свічка погасла. А з темряви прямо мені на руки впало маленьке, холодне як лід тільце.

Хатідже-ханим поралася коло свічки, а я притискала до себе Мунісе і плакала.

Дівчинка мов знепритомніла. Це були її останні сили. Личко її посиніло, коси розпатлалися, одежина була вся в снігу…

Я хутко роздягла її, поклала в ліжко й почала натирати холодне тіло шматком фланелі, котрий Хатідже-ханим гріла на мангалі.

Перші слова Мунісе, коли вона розплющила очі, були: «Шматочок хліба…»

Слава богу, у нас лишилося трохи молока. Хатідже-ханим поставила його на вогонь, і ми почали ложками напувати малу.

Минали хвилини… Обличчя дитини вже ледь зашарілося, зажевріли й очі. Вона лежала в мене на руках і, тяжко зітхаючи, гірко-гірко плакала.

Ах, ця віддяка в дитячих очах. Немає кращого почуття, як свідомість того, що ти зробила людям краплину добра.

Моя темна хатина тряслася од вітру, мов розбитий корабель, але зараз, освітлена червоним полум’ям печі, вона здалася мені затишним і щасливим гніздечком, і мені стало соромно, що я розчарувалася була в житті.

Нарешті Мунісе почала розмовляти. Обхопивши мене за шию, вона обсипала мої руки своєю русою косою й помалу відповідала на мої питання, пильно вдивляючись мені в обличчя.

Учора ввечері вона налякалася мачухи і втекла за село. Там є клуня, де вона й сховалася в соломі. Було тепло, мов у ліжку, але вдень дуже захотілося їсти, Мунісе знала, що виходити з клуні не можна, бо впіймають і одведуть додому. Треба чекати, поки споночіє. Найбільше надій вона покладала на мене. Цілий день тішила себе одним: «Вчителька обов’язково дасть хліба».

Раптом я помітила, як на живі оченята Мунісе впала тінь зажури, вогник тихої втіхи погас. Я не питала чому.

Адже той самий страх прокинувся і в мені. Завтра вранці дитину треба буде одвести додому. Правда, у мене в душі ще жевріла одна надія. Це те безнадійне сподівання, яке здається нам занадто гарним, щоб воно колись могло здійснитися.

Тихо, щоб не давати цих марних сподівань і Мунісе, я сказала Хатідже-ханим:

— Отже, дитина їм заважає в хаті… Може, віддадуть її мені? Може, погодяться, га?.. У мене нікого немає… була б мені за дочку… Як рідну дитину, доглянула б… А раптом віддадуть…

Я нахилилася й протягла тремтячу руку до Хатідже-ханим, наче моє божевільне бажання могла зарадити своїм словом вже вона.

Стара ж уп’ялася поглядом у вогонь і думала. Потім повагом кивнула головою.

— Добре, дочко. Завтра побалакаємо з мухтаром. Як він погодиться, то батьків ми вже умовимо. Все буде добре.

Ще ніколи в житті не чула я таких гарних утішливих слів. Мовчки притисла я Мунісе до грудей. А вона цілувала мені руки й жебоніла крізь сльози:

— Ненько, ненечко моя…

Я пишу ці рядки, а в ліжку спить Мунісе. На її золотих косах виблискує весела червона заграва вогню.

Яка я буду щаслива, коли мені віддадуть це дитя, боже мій! Тоді я не боятимуся ані ночі, ані бурі, ані злиднів. Я виховаю її, вона буде в мене щаслива. Колись я плекала божевільну надію, що в мене будуть свої діти, та ба! Одного вечора вони, обнявшись, померли в моєму серці, геть усі.

Тепер я знову помирилася з життям. І люблю його знову. Кямране, ти повбивав того вечора бідних крихіток, вони поховані в моєму серці. Але тепер у мене вже нема такої ненависті. Мені обов’язково хочеться кинутися комусь на шию, цілувати його, тиснути в обіймах. Мухтарові-ефенді загрожувало те саме, але я стрималася й поцілувала йому тільки зморшкувату руку.

За дві години мухтар привів до мене в школу батька Мунісе. Я уявляла його іншою людиною — страшною, з жорстоким непривабливим обличчям, насправді ж це був невеличкий, хворобливий, безталанний чоловічок..

Він розповів мені, що сам теж із Стамбула, та вже ось сорок років, як не був на батьківщині. Навіть невпевнено, ніби який давній сон, згадував він Сарифе, Аксарай.

Він погоджувався віддати мені Мунісе, та, мабуть, нелегко було йому це робити. Я ж пообіцяла, що його дитині в мене нічого не бракуватиме, та він, врешті, сам все бачитиме.

Мені здається, що насуплена Зейнілерська школа ще не бачила такого свята, яке судилося їй сьогодні. Я впевнена в цьому. Од радощів ми з Мунісе не знаходили місця, нам було-тісно в цій халупі. Зверху теж чути було щебетання — то наш сміх розбудив горобців, що мостилися попід дахом.

За кілька годин Мунісе вже мала вигляд панночки. У мене була сукня з малинової фланелі, якої я вже не носила. Отож взяла й переробила на Мунісе. Вийшло навіть кокетливо. Мунісе стала схожа на, як би його краще сказати… на цукерку з лікером, що так і тане в роті.

Сніг все ще падав, хоч і не такий, як день тому. Надвечір я взяла малу за руку й повела в сад. Серед надмогильного каміння ми влаштували гонитву та бій сніговими кулями. Наші пустощі тривали, аж поки не вийшла з лампадками Хатідже-ханим. Вона йшла до Зейні-баба, та наша радість торкнулася і її суворого обличчя. Стара усміхнулася й лагідно сказала:

— Ідіть в хату! Застудитеся та похворієте ще…

Застудимося? Як можна застудитися, в серці у тебе палає не одне сонце, а мільйон?..

Цього вечора небо здалося мені деревом, що гіллям своїм сягає заходу й сходу… Велетенським жасминовим деревом, яке помалу гойдається й осипає нас білими пелюстками.

— Зейнілер, ЗО грудня

Ми з Мунісе тепер нерозлийвода… Ця мала заповнює