Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

слова Віктора Філова, одного з найбільш затятих апологетів ДКР та одного з її керівників: «Виділення Донецького та Криворізького басейнів в автономну одиницю — Донецьку Республіку Рад знаменувало собою торжество економічного принципу федерації на противагу принципу національному». Причому в цій же статті він зазначає, що наміри включити ДКР на правах автономії до складу радянської України були по суті спробою знайти компроміс між національним і економічним критеріями[49]. Інакше кажучи, Філов, по суті, визнавав, що якби в основу виділення регіонів брався національний критерій, що його незабаром Кремль визнав як єдино можливий у федерації, то не лише про виокремлення Донкривбасу, а й навіть про його автономію у складі України не мало б ітися. Переважання українців в умовній ДКР не заперечувалося й іншими керівниками ДКР. Цей критерій просто не брався до уваги. Формально керівники ДКР свої підходи обґрунтовували «марксистським» світобаченням: мовляв, час національних держав минув.

Більшовицький центр трактував марксизм інакше. Загальною була настанова на централізацію. Якщо через обставини там і погоджувалися на відокремлення, «федерування» чи автономію якоїсь частини колишньої Російської імперії, то за критерій такого відособлення визнавався лише національний чинник. У звернені контрольованого більшовиками III Всеросійського з’їзду рад від 28 (15) січня відзначалося: «Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів вітає і всіляко схвалює національну політику Уряду Народних Комісарів, спрямовану на впровадження в життя принципу самовизначення народів, що розуміється в дусі самовизначення трудових мас усіх народностей Росії»[50]. Уявлюваний результат такого відособлення відобразився у відповідній резолюції з’їзду: «Російська Соціалістична Радянська Республіка утворюється на основі добровільного союзу народів Росії як федерація радянських республік цих народів»[51].

Цікаво, що складовою частиною цієї федерації на з’їзді вбачалася не лише Україна, а й Фінляндія. У заключному слові на III Всеросійському з’їзді рад Володимир Ленін зауважував: «Ми бачимо, що наші ідеї перемогли в Фінляндії, на Україні [...] найвеличніший результат очевидний — перемога революції і об’єднання переможців з нами в одну могутню революційну федерацію»[52].

На перший погляд, згадана вище резолюція вказувала на те, що федерування чи автономія мають відбуватися саме на національній основі. Але таке розуміння федерації не було єдиним. Адже в тексті документа містилися ще й вказівки на незаперечні повноваження місцевих рад, вказувалося, що центральною владою «не повинні бути порушуваними права окремих областей, що вступили у федерацію». Не додали чіткості й слова Сталіна про те, що «запропонована резолюція не є законом, а лише окреслює загальні засади майбутньої конституції Російської Федеративної Республіки»[53]. Інакше кажучи, суб’єкти федерації потрібно було ще створювати, а принципи створення не були чітко визначені. Власне, внаслідок такої невизначеності й стало можливим утворення ДКР.

Але Донкривбасом при такій нечіткості справа обмежитися не могла. Зокрема, постало питання утворення Московської області як суб’єкта федерації. Такі наміри були рішуче заперечені більшовицьким центром, який «економічний» принцип федерування категорично не сприймав. Ось як наприкінці березня 1918 р. цю ситуацію схарактеризував член Наркомату колегії внутрішніх справ радянської Росії Мартин Лацис: «Згідно з постановою III Всеросійського з’їзду рад Росія визнана Федеративною Радянською Республікою. Це згідно з постановою. Насправді ні під час з’їзду, ні тепер хоч якось ясно ця форма управління не склалася. Кожен тлумачить справу так, як йому заманеться, оскільки з’їзд не дав конкретних вказівок. І ось тепер справа доходить до абсурду. Вкажу на приклад Московської області. Ця область, за планом організаторів, сама складає федерацію 14 губернських рад. Кожна губернія має свій радянський уряд — Раду народних комісарів. А сама Московська область входить до складу Російської Федеративної Радянської Республіки. Виходить федерація — федерацій. Якщо ми до цього додаємо довільність об’єднання цих 14 губерній, то отримаємо абсурд федералізму»[54].

ДКР як суб’єкт федерації мав такі самі перспективи, як і Московська область. Але, незважаючи на несприйняття пропагованого «донкривбасівцями» економічного федералізму, ленінський Раднарком, сподіваючись, що розпочатий наступ Німеччини не зачепить сходу України, у лютому — на початку березня 1918 р. не давав беззаперечних вказівок щодо території радянської України. У своїй правоті з територіального питання були переконані як представники радянської УНР, так і керівництво ДКР.

Ситуація змінилася після укладення Брестського мирного договору. Однією з його умов було виведення російських військ з території України та укладення миру з УНР. Гра в окрему ДКР втратила сенс і могла завадити Кремлю. ЦК РКП(б) на засіданні від 15 березня 1918 р. дав чітку директиву: Донецько-Криворізький басейн входить до складу України[55]. Це рішення за участі голови уряду ДКР Артема (Федора Сергєєва) було затверджено на II Всеукраїнському з’їзді рад у Катеринославі (17—19 березня 1918 р.). Тоді ж була проголошена й незалежність радянської України[56]. Незабаром після цього радянська влада на території України була остаточно ліквідована.

Примара реальної федералізації лякала керівництво РКП(б). Надалі воно рішуче клало край будь-яким спробам втілення в життя економічної регіоналізації, адже це суперечило централізаторській суті більшовицького режиму. Формальні підстави для таких спроб були ліквідовані з ухваленням Конституції радянської Росії у липні 1918 р. Зокрема, стаття 2 цього документа звучала так: «Російська Радянська Республіка засновується на вільному союзі вільних націй, як федерація радянських національних Республік»[57].

Поширене в публіцистиці твердження про те, що ДКР було ліквідоване начебто рішенням Ради праці та оборони РСФРР від 17 лютого 1919 р. не має реальних підстав. Та резолюція звучала так: «Прохати тов. Сталіна через бюро ЦК провести знищення Кривдонбаса»[58]. «Бюро ЦК», тобто оргбюро ЦК РКП(б), займалося партійними та кадровими справами і його рішення аж ніяк не могли щось безпосередньо змінити в державному будівництві. Та й поняття «прохання» і «постанова» чи «резолюція» (тобто законодавчий акт), м’яко кажучи, далеко не тотожні. Для порівняння: того ж дня було ухвалено рішення «прохати ЦК розробити директиву для знищення Наркомату шляхів сполучення України» [59]. Таким і мав бути перший крок до втілення відповідного рішення в життя: спочатку розроблялася директива, яка обговорювалася і схвалювалася партійними органами і лише потім затверджувалася радянськими. А тепер факт: ліквідовано Наркомат шляхів сполучення було лише 15 серпня 1919 р., і то насамперед через масове скорочення усіх радянських організацій у Києві.

Загалом, аби щось «ліквідувати», його потрібно «мати». Не існує жодного факту, що свідчив би про існування чи хоча б проголошення ДКР після другого опанування більшовиками України. Такого, приміром, як створення наприкінці 1918 р. ТРСУУ (див. нижче), де низку ключових посад обіймали колишні керівники ДКР. Це, звичайно, не означає, не існувало ідеї поновлення