Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

програш дізнається Норма, їхній шлюб приречений. Можливо, це була його остання гра в покер. Коли він покидав будинок Лена, його охопила ностальгія, і Шеллі вирішив ще раз по ньому пройтися. Може, він бачить його востаннє і вже ніколи не побуває в домівках інших хлопців. І коли він дивився на античних карусельних коників на сходовому майданчику, споглядав блиск велетенського полірованого столу з темно-червоного дерева, милувався шестифутовим шматком піщанику, на якому навіки завмерли статуї доісторичних риб, на очі йому наверталися сльози.

Сім годин тому цей вечір розпочався за столом у супроводі гарячої солонини, язика і сандвічів із пастромою — Лен нарізав їх і виклав у вигляді великої купи, оточеної половинками маринованих огірків, салатом з капусти та картопляним салатом зі сметаною. Усі ці страви завчасно привезли з нью-йоркського «Carnegie Deli». Лен любив добряче попо­їсти і так само добряче розважитися. А тоді зганяв зайві калорії, здебільшого на тренажері «Stair-Master» або ж у своєму спортзалі, де чого тільки не було.

Шеллі пройшов до вітальні та приєднався до інших хлопців, які саме милувалися старим полотном, що його Лен нещодавно придбав на аукціоні в Лондоні. Шеллі не знав, чий пензель створив цей шедевр, і, щоб не виглядати неуком, стояв собі мовчки. Мистецтво було однією з тих тем, які він не міг підтримати під час розмови. Були й інші: вино (кілька гравців мали винні погреби завбільшки з ресторан і частенько їздили разом на аукціони вина), опера, балет, круїзні лайнери, тризіркові паризькі ресторани, обмеження на ставки в казино. Він просто не міг собі цього дозволити.

Шеллі вдивлявся в обличчя всіх присутніх, немовби намагаючись назавжди закарбувати їх у пам’яті. Він знав, що це і є «старі-добрі деньки», і колись у майбутньому (можливо, після того, як його розіб’є інсульт, і якоїсь осінньої днини він сидітиме на галявині біля притулку для літніх людей, довкола кружлятиме сухе листя, а його коліна вкриватиме витертий картатий плед) йому хотілося б згадати кожне з цих усміхнених облич.

Тут був Джим, Залізний Герцог або Ґібралтарська Скеля — саме так його частенько називали. Він мав величезні руки й потужну нижню щелепу. Авжеж, він був крутий. Ніхто не наважувався його дурити чи блефувати.

І Вінс — просто-таки гігант. Чи гігант подеколи. Іноді він таким не був. Його стосунки з медичним центром зниження ваги Прітікіна нагадували маятник: він або лягав у клініку (іноді сигналом до цього було те, що коли він сідав грати в карти, під ним ламався стілець), або виходив із неї, стрункий і приваб­ливий, і приносив із собою дієтичну персикову содову, свіжі яблука та знежирене печиво. Приймаючи гравців у себе вдома, він зазвичай влаштовував розкішний бенкет — його дружина чудово готувала італійські страви. Та протягом кількох місяців після його перебування в центрі Прітікіна його гостина просто-таки жахала: запечені кукурудзяні тортильї, сира морк­ва і гриби, китайський курячий салат без кунжутної олії. Більшість гравців намагалися перекусити завчасно. Їм подобалася поживна їжа — що більше калорій, то краще.

Шеллі звернув увагу на Дейва — бородатого мозкоправа, який уже починав лисіти, мав поганий зір і завжди влаштовував істерики, якщо господар дому не мав гральних карт зі збільшеними зображеннями. Тоді він вибігав із будинку, і його червона подряпана «Honda Civic» із ревінням мчала до найближчого супермаркету — не надто просте завдання, враховуючи, що дехто з гравців жив за містом. Наполегливість, із якою Дейв вимагав «правильні карти», неабияк тішила всіх присутніх. Він був поганим гравцем і настільки розкидався «жестами», що більшість хлопців були переконані: йому пішло б на користь, якби він узагалі не бачив своїх карт. А найсмішніше було те, що Дейв справді вважав себе класним гравцем! Тішило й те, що зазвичай він рано виходив із гри. Тож у вівторок вони стали свідками великої загадки: чому, чорт забирай, Дейв тоді не програв?

Усіх неймовірно дивував той факт, що цей психотера­певт скидався на того, хто не дружить із власною головою, — значно більше, ніж усі присутні. Чи принаймні він був таким раніше. Та з часом Дейв поступово прийшов до тями. Зникло все пихате інтелектуальне лайно, якого йому не бракувало. Він перестав уживати складні слова. Наприклад? «Перед­остання роздача» чи «неоднозначна стратегія». А серцевий напад він зазвичай називав «цереброваскулярною несподіванкою». Що вже казати про страви, які він подавав: суші, кебаби з дині, холодний фруктовий суп, мариновані цукіні — гірші, ніж Вінсові. До них ніхто не торкався, але Дейвові знадобився цілий рік, аби це усвідомити — вже після того, як йому почали надходити анонімні факси з рецептами приготування грудинки, брауні та чизкейків.

«Тепер йому значно краще, — думав Шеллі, — і він поводиться, як нормальна людина. Не завадило б виставити йому рахунок за наші послуги. Адже дехто з нас таки за нього взявся». Арні продав йому п’ять відсотків своєї частки, що дозволяли отримувати прибутки з одного бігового коня, а також брав його з собою на тренування і перегони, навчив розуміти турнірні таблиці, відбраковувати коней під час тренувань. Гаррі познайомив Дейва зі світом професійного баскетболу. Коли вони тільки познайомилися, Дейв не міг відрізнити розігрувача від вільного захисника чи шорт-стопа. Чим він узагалі займався сорок років свого життя? Тепер Дейв їздить на вишневій «альфі», ходить на баскетбольні матчі разом із Тедом, а на хокейні з Леном, робить ставки з рештою хлопців у букмекера Арні у Веґасі та майже виклав тисячу баксів за квитки на концерт Стрейзанд, на який вони планують піти з Вінсом і Гаррі.

Шеллі побачив, як Арні виходить з будинку в капелюсі на кшталт того, який носив Шерлок Голмс. Він завжди грав у капелюсі, а якщо вигравав, то надягав його на кожну гру, поки йому щастило. А потім купував новий, і все починалося спочатку. Цей клятий капелюх Шерлока приніс йому сорок тисяч! На гру він приїздив на своєму «порше», виготовленому на замовлення, і зазвичай його поїздка тривала дві з половиною години. Кілька років тому Арні переїхав до Лос-Анджелеса; спершу планувалося, що протягом року він керуватиме там своєю компанією з виробництва мобільних телефонів. Він регулярно літав до Сан-Франциско до свого стоматолога, а також для того, аби пограти в покер. Хлопці зробили щедрий жест — компенсували вартість його перельоту з кількох перших банків. Іноді до них приєднувався і його стоматолог Джек, аж поки добряче не програвся. Грав він жахливо, але вдягався дуже стильно. Одного разу Лен поклав око на його ковбойську сорочку, прострочену ниткою «металік», і запропонував поставити її на кін проти його двохсот доларів. Джекові не пощастило: його дами поступилися стрит-флешу. Лен дозволив йому піти в тій сорочці додому, однак наступного дня прийшов, аби її забрати. То була остання Джекова гра, а Лен іще цілий рік приходив на покер у його сорочці.

Навіть у найкращі часи Шеллі мав менше грошей, аніж будь-хто інший у їхній компанії — мабуть, удесятеро, якщо не більше. А тепер, коли у Кремнієвій долині панувала криза, настали ще гірші часи: після того, як «Digilog Microsystems» лягла на дно, він сидів без роботи. Спочатку він активно шукав «мисливців за головами» і щодня переглядав купу вакансій. Його дружина Норма за свої юридичні послуги отримувала двісті п’ятдесят доларів за годину. Звісно,