Читати книгу - "Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими"

свою кваліфікацію. Це таке відверте шахрайство, яке провернув Френк Ебеґнейл у 1960-х (історія набула популярності після фільму «Впіймай мене, якщо зможеш»), перевтілюючись у пілота чи лікаря. Частіше зустрічається витонченіший обман, коли справжні фахівці перебільшують власну кваліфікацію, приписуючи собі заслуги та досягнення. Вони можуть заявляти, що є членами професійних асоціацій чи що брали участь у дискусіях і симпозіумах, є почесними переможцями конкурсів, чи прикрашати свою біографію іншими фальшивими фактами. Зазвичай таких людей викривають лише тоді, коли стається щось, що змушує інших перевірити реальні дані.

Коли брешуть справжні фахівці, вони ставлять під загрозу не лише власну професію, а й добробут свого клієнта — суспільства. Коли таємне стає явним, не лише розкривається шахрайство, а й зменшується суспільна довіра до фаховості загалом. Саме тому (окрім юридичного покарання за брехню та шахрайство) професійні організації, наукові фундації, дослідницькі центри, журнали та університети бережуть найтяжчі покарання для свідомих неправомірних дій фахівців.

Такі покарання, усупереч популярним уявленням, справді існують. В Америці побутує міф, що неможливо звільнити дослідників чи викладачів університету. Це не зовсім хибна думка, адже звільнити штатного викладача справді досить складно. Хоча в контрактах багатьох професорів прописаний пункт про моральне падіння, соціальні норми ХХІ століття так знизилися, що майже нічого з того, що зробить викладач в аудиторії чи в особистому житті, не призведе до його звільнення. Очевидні порушення на зразок фізичних погроз студентові або відмови з’являтися на роботі все ще можуть стати приводом для звільнення, але майже все решта з категорії особистої поведінки зазвичай ігнорується.

Утім, академічні порушення поведінки все ще є червоним прапорцем для багатьох навчальних закладів. Академічна свобода гарантує право висловлення непопулярних чи не загальноприйнятих ідей, але ліцензії на проведення сумнівного або зумисне хибного дослідження не дає. Коли Університет Колорадо, наприклад, звільнив Ворда Черчілля — викладача, який прирівняв жертв теракту 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку до нацистів, то звільнили його не через те, що він відвертий мудак, а тому що ці коментарі привернули увагу до його «досліджень», і виявилося, що там цілі розділи були плагіатом. Черчілль, звісно, заявляв, що став жертвою політичних упереджень. Як держслужбовець він подав апеляцію щодо власного звільнення у Верховний суд Колорадо і програв.

Без сумніву, роботи Черчілля привернули увагу лише через його політичні погляди. Саме на цьому й наголошував Ворд у суді, доводячи, що його плагіат — це невинні помилки, які були помічені, лише коли він висловив суперечливі погляди. Але така позиція сама по собі бентежить: чи обов’язково викладачу називати людей, що загинули у вежах-близнюках «маленькими /Адольфами/ Айхманнами», як це зробив Черчілль, щоб хто-небудь уважніше придивився до наукових праць професора? Заяви про те, що плагіат виявили лише після того, як викладач примудрився привернути до себе достатньо уваги агресивними коментарями — непереконливий аргумент на захист.

Справа Черчілля була в певному розумінні унікальною і не в останню чергу через суспільну увагу, яку вона привернула. Більшість випадків професійних порушень в академічних колах лишаються не поміченими громадськістю. Дослідження про гей-шлюби 2014 року, де дані виявилися повністю підроблені, було винятком і привернуло значну увагу лише через потенційний політичний вплив його висновків. Більшість академічних досліджень і близько не така цікава, як заяви, що людей можна переконати перестати бути гомофобами, і тому не викликає особливого інтересу.

Утім менш відомі випадки все одно серйозні. У 2011 році з’ясувалося, що дослідник із науковим ступенем, який працював у Колумбійському університеті завдяки гранту від американського уряду, підробив дослідження з клітинної біології, що стосувалося хвороби Альцгеймера. Учений погодився не приймати будь-які федеральні гранти протягом трьох років, але поки це порушення виявили, інші науковці процитували його статтю принаймні 150 разів. У 2016 році іспанську дослідницю звільнили в зв’язку з підозрою в підробці результатів дослідження серцево-судинних захворювань.

У драматичнішому випадку Ендрю Вейкфілду, лікарю, який опублікував суперечливе дослідження про зв’язок вакцин та аутиз­му, у 2010 році відкликали його ліцензію в Сполученому Королівстві. Британські медичні установи заявили, що роблять це не тому, що лікар доводить суперечливу думку, а через те, що він порушив базові правила наукової поведінки в своєму дослідженні. Генеральна медична рада Великої Британії з’ясувала, що Вейкфілд «здійснював інвазивне дослідження дітей без етичного погодження, діяв усупереч клінічним інтересам кожної дитини, не розкрив фінансових інтересів і незаконно привласнив кошти».[117]

Як у випадку з Вордом Черчиллем, прихильники Вейкфілда заявляли, що він був жертвою полювання на відьом. Але дискредитоване дослідження — це не те саме, що неетична поведінка. Наприклад, Пітер Дюсберґ, один із провідних опонентів існування СНІДу, усе ще працює в Берклі попри звинувачення критиків, що він причетний до академічних правопорушень. Університет розглянув і відхилив ці звинувачення в 2010 році.

Але ніде правди діти: значна частина опублікованих наукових досліджень у найкращому разі сумнівна, а в найгіршому — підроб­лена. Звичайних людей це не дуже втішить, але ми взагалі дізнаємося про випадки таких порушень, бо фахівці з різних галузей їх помічають. Коли в дослідженні 2005 року науковців запитали, чи вони застосовували сумнівні дослідницькі практики, майже два відсотки з них зізналися, що брали участь у підробках, фальсифікаціях чи підміні даних принаймні один раз; 14 відсотків сказали, що були свідками такої поведінки колег. Третина науковців, відповідаючи на питання про порушення, які не можна класифікувати як відверту фальсифікацію, зізнавалися, що була залучена до сумнівних практик на зразок ігнорування досліджень, що суперечили їхнім. Більше 70 відсотків заявили, що були свідкам такої поведінки серед колег.[118]

Більшість порушень лишається невидимою для звичайних людей, бо це дуже розмита категорія. На відміну від масштабного шахрайства, яке люди бачили у відомих фільмах на зразок «Ерін Брокович» або «Своя людина», більшість відкликань із наукових журналів стосується невеличких помилок чи хиб у дослідженнях із вузької тематики. Природничі науки, здається, уразливіші до таких проблем, але, імовірно, це тому, що дослідження в цій галузі простіше перевірити.

Звісно, природничі науковці можуть сказати, що відкликання в їхній галузі — це ознака професійної відповідальності та конт­ролю. Наукові, зокрема медичні журнали з найвищими рейтингами в галузі — наприклад, New England Journal of Medicine — схильні мати більші показники відкликань. Проте ніхто точно не знає чому.[119] Може, через те, що більше людей перевіряють результати. Це було б відрадно. Можливо, так відбувається, бо більше людей роблять усе можливе, аби потрапити до престижного журналу (це вже було б невтішно). Також це може бути ефект публікації в знаному журналі: його читають більше, а тому існує