Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

смакуючи бренді на язику. — А у чорної редьки, якщо її добре через тертку протерти, смак сердито-жовтий, нахабний. А ось у шампанського чомусь смак зовсім безбарвний». Мабуть, тому Кукутіс шампанське не любив. Не те що хороший французький коньяк! Особливо той, як його... У пляшці, схожій на карафку...

— Was wollen Sie Herr?[19] — як команда офіцера, прозвучала німецька мова над головою Кукутіса. Й усі думки та спогади, що тільки-но розважали Кукутіса, сховалися. Ніби злякалися.

Підняв Кукутіс голову, подивився на суворого літнього офіціанта, на його офіцерську виправку, що читалася в плечах і в тому, як він свій костюм носив і голову тримав.

— Чого я хочу? — сам собі витлумачив Кукутіс питання литовською.

Озирнувся на всі боки. Збагнув, що в пивну кнайпу зайшов і за крайній столик у кутку біля величезного каміна сів. Побачив, що інші клієнти пиво п’ють і сосиски з гарячою квашеною капустою їдять. Зупинив погляд на губах найближчого до нього німецького бюргера, пристойно одягненого, що забув змінити вираз обличчя на «неробочий».

— Sauerkraut[20], — чітко вимовив Кукутіс, теж зробивши надміру серйозне обличчя. — Und Bier![21]

— Und Wuersthen?[22] — дещо ображено перепитав офіціант.

— Ja, ja, — закивав Кукутіс. — Zwei oder drei! Mit Senf![23]

Літній офіціант солідно всміхнувся.

— Jawoll, — сказав. — Naturlich, mit Senf![24]

Та й пішов собі.

Ситим вийшов Кукутіс із німецької пивної кнайпи. Вийшов і на вулиці зупинився, озирнувся на двері, з яких вийшов, на вивіску над ними. Дивно, що зайшов сюди, а тепер не міг згадати, як? Тобто вийшов, як увійшов. Тільки ж людина спочатку бачить, куди її тягне, а потім заходить. А тут зовсім навпаки сталося. Вийшов і тільки озирнувшись, допетрав, звідки. Над зеленими дверима, більшу частину яких займав квадрат затемненого скла, важкими чорними літерами, явно через трафарет поверх блідо-салатового фону, було намазане слово «Leipzig», а вище на такому ж тлі, також під трафарет на два рядки, розмістилася назва кнайпи — «Tatort»[25]. І праворуч від неї кількома чорними лініями загадкове чоловіче обличчя в капелюсі.

— Місце злочину? — задумався вголос Кукутіс і став дуже серйозним. Він оглянув цей зрізаний кут чотириповерхового масивного сірого будинку, еркер другого поверху, що зависав над порогом і дверима кнайпи, під яким легко сховатися від дощу, навіть якщо заклад зачинено!

Спробував Кукутіс пригадати знамениті вбивства, які на історію Європи вплинули. Першим перед очима принц Фердинанд, як живий, виник. У Сараєво. Прямо на вулиці Франца Йосифа, де його й убив один студент! Другим — російський міністр Столипін, розстріляний в оперному театрі іншим студентом. Третім — імперський протектор Богемії та Моравії Ріхард Гейдріх, убитий у Празі 1942 року чехом і словаком. «Ось чому виникла після війни на якийсь час Чехословаччина! — промайнула у Кукутіса думка-одкровення. — Чехам і словакам ворогів легше спільно вбивати!»

— Лейпциг, Лейпциг, — повторив він неголосно, виловлюючи зі своєї пам’яті на цю назву, як на гачок, якесь знамените вбивство, що тут сталося. Але нічого з пам’яті не виринало.

Кукутіс облизав губи, підняв комір свого сірого плаща і повернувся в кнайпу.

Всередині він одразу ж упіймав на собі погляд суворого літнього офіціанта та попрямував до нього досить рішучою ходою. Негнучка дерев’яна нога надавала цій ході вигляду загрози або атаки.

— Was wollen Sie? — пролунало знову знайоме вже Кукутісу запитання.

— Ich will wissen, — твердо заявив Кукутіс. — Wer war hier umgebracht?[26]

Непохитний офіціант опустив погляд на дерев’яну ногу, що визирала з-під правої штанини, потім підняв очі і втупився в дивного відвідувача.

— Тут знімали кіно про вбивство, — сказав він із дивним жалем у голосі. — Про серіал «Tatort» чули?

Кукутіс похитав головою.

Обличчя офіціанта змінилося. Він усміхнувся і простягнув одноногому старому руку.

— Уперше зустрічаю людину, яка не знає цей серіал, — несподіване захоплення, почуте Кукутісом у голосі офіціанта, цілком змінило його уявлення про цю людину з військовою виправкою. — Отже, ви сюди випадково зайшли!

— Авжеж, якщо я кудись заходжу, то найчастіше випадково, — підтвердив Кукутіс здогад офіціанта.

— Сідайте на ваше місце, — офіціант чемно вказав жестом руки на столик, за яким Кукутіс нещодавно пив пиво й їв сосиски з гарячою квашеною капустою. — Я вас пригощу іншими сосисками! Й іншим пивом!

Кукутіс повернувся до «свого» столика біля величезного каміна, зняв зимове пальто і накинув його на спинку сусіднього стільця.

Офіціант поставив перед ним скляну гальбу пива, що заграла бурштиновим кольором. Рідкий бурштин пива загіпнотизував Кукутіса. Про батьківщину нагадав. Немов усе навколо стало раптом бурштиновим, все навколо стало Литвою.

«Як добре не знати чогось зайвого, але відомого всім», — подумав Кукутіс і зауважив, як крізь уявний бурштиновий туман до нього з тацею в руках йде стрункий, майже військовий офіціант із обличчям людини, на яку зійшли блискавкою добрі новини. Над тацею здіймалася пара.

Розділ 38. Париж

— Нам знову треба починати все спочатку! — Барбора спробувала видати своє роздратування за діловитість, але Андрюса повільна чіткість і незвична розміреність її мови не обдурили. Та й чого б то їй, котра любила теревенити швидко й сперечатися, раптом підкреслено балакати в протилежній, холодній манері.

— Що трапилося? — спитав він схвильовано, знімаючи куртку.

— Я заплатила за квартиру, й у нас залишилося тринадцять євро, — видихнула дівчина вже зі знайомішою інтонацією. — Так жити неправильно.

— У нас сімдесят три євро, — Андрюс показав їй зароблені сьогодні банкноти. — Тому не бачу приводу для песимізму. Може, підемо до в’єтнамців?

Барбора заперечно похитала головою. Глянула на нього із жалем. Опустила погляд на підлогу.

— Ми все одно якось неправильно живемо, — промовила вже зовсім звичайним голосом. — Треба якось інакше...

Її розгублений погляд знову торкнувся його очей.

— Ми все проїдаємо. Я заплатила за квартиру, й у нас майже нічого не залишилося. А ще прийдуть рахунки за воду, за електрику...

— Але тут, мабуть, так і живуть. І працюють, аби просто жити.

— Це як життя на лезі ножа, — в її голосі почулися сльози. — Ми нічого не відклали на майбутнє. Все проїли по твоїх китайських і в’єтнамських забігайлівках!

Андрюс зніяковів. Йому здавалося, що Барбі дивиться на нього з любов’ю, але її слова розходилися з інтонацією погляду. Слова були сповнені роздратуванням.

— Ти хочеш економити? Давай! — з готовністю мовив Андрюс. — Я буду варити! Я ж умію!

— Вибач! Я просто злякалася, коли віддала господині гроші. Вона така мила прийшла з коробкою печива,